Осавули пішли в полки, запитуючи, що думає про це головний суддя — грізна козацька сірома.
Через кілька хвилин угору полетіли шапки: козаки вітали рішення. Сагайдачний перевів подих. Плечі йому опустилися, на обличчі виразніше проступили зморшки. За ці кілька годин він смертельно стомився і ніби ще більше постарів. Звелів подати коня і поїхав до свого намету. У руці знову посилився біль, у рані аж смикало.
Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного літа і невеликий перепочинок від надокучливих дощів і багнюки. Однак разом із цим стало зрозуміло, що війна продовжиться з новою силою. За два дні, які минули після приголомшливого нічного нападу козаків, турки оговтались і набралися сил.
Стомлені щоденними боями, пригнічені невдачами на полі бою і нарешті різаниною у таборі, що її вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого відпочинку. І ворог милостиво надав його, вирішуючи проблеми у власному стані. Такого подарунка вистачило цілком.
У променях сонця, що било їм у спину, турецькі полки й татарські орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо тріпотіли у струменях легкого вітерцю.
У Переяславському курені все йшло за вже звичним розпорядком: підйом, як тільки-но засіріє небо, молитва, сніданок, що тепер був дещо ліпшим, ніж до ночі дванадцятого вересня, а потім зайняття позицій на окопах. Шанці вже стали такими обжитими, що навіть мали ознаки деякого примітивного комфорту. Подекуди були підбиті деревом і застелені кожухами, під возами лежала солома, що трохи оберігала від вологості й багнюки.
Микита, Максим і Андрій, як завжди, лежали під шмигівницею, у двох сажнях від них у неглибокій ямі палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Півторакожуха і Сипаха. Ще далі — двоє греків і Грицько Граб'янка. Вони, хоч і були ще у турецькому одязі, поголили бороди і тримали у руках самопали. Всі вже знали, що греків звуть Александрос та Никодим і вони рідні брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нічого не розуміли з дивної чужої мови. До Граб'янки ставилися сухо, але він і сам не прагнув спілкування — сидів весь час мовчки, напружено про щось думаючи.
Кульбаба, Непийпиво і Горбоніс дещо отямилися після короткочасного полону і лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Білобородька відвели їх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав їх Семенові Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обійми. Але відразу побачив подив Білобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрієві і Максиму. Запитав про дивних супутників. По дорозі до коша Микита переповів їхню дивну пригоду.
Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день він просидів з почорнілим обличчям, не поворухнувшись, нічого не ївши і не пивши. По табору повзли чутки, що більше сотні загинуло. Він добре розумів, що надії побачити сина майже немає, і розпач рвав груди. Та раптом усе перемінилося. На радощах закидав ошелешеного Андрія запитаннями і не відходив від нього ні на мить.
Від товаришів козаки дізналися, що нічний напад був більш ніж удалим. Лише їхній курінь став багатшим на триста голів овець, двадцятеро коней і одну гармату. А що вже до лантухів з ячменем і просом, фур із сіном, то їх вистачить не менш ніж на тиждень. Ділили на загальній Раді й іншу здобич: посуд, шатра, багатий одяг і гроші, але змучені голодом козаки зараз про це навіть не згадували. Втрати Переяславського куреня були незначними: лише шістьох поранено та двох убито. Вбитими були Ковтун та старий Бульбанюк. Суворі козацькі душі знайшли нарешті спокій на полі бою. Обидва були справжніми січовиками без роду і племені, за якими якщо хто і заплаче, то це кобза… Найбільших втрат зазнав загін із полку Сагайдачного, що стримував розлючених турків і дав можливість відійти основним силам…
Не вагаючись, турки почали наступ. На цей раз ішли до обох таборів — польського і козацького. Як завжди, почали обстріл із гармат, щільно посипаючи ворожий табір смертельним градом ядер і гранат. Понад годину стугоніла і дибилася земля довкола козацьких шанців, укривалися завісою порохового диму порядки турецької армії. Величезні кулі з виттям розтинали повітря і проорювали цілі рови у вогкій землі, ущент розбивали укріплення й ламали вози. Полилася кров. Козацька армата відповідала, ведучи нерівну артилерійську дуель. Пороху не шкодували, у турків вдалося добре поповнити його запаси. Ефективність вогню оцінити було неможливо: турки щільно вкрилися димом власних гармат, але похмурі гармаші ні на мить не припиняли вогню, люто зиркаючи вперед з-під низько насунутих на очі шапок.