Біля міської брами їх уже чекало кілька багато вбраних шляхтичів. Віденський під'їхав до них, привітався і перемовився кількома словами. Потім повернувся до свого заступника:
— Ставайте табором під стіною. Я поїду до підстарости. Очевидно, доведеться пробути тут деякий час. І виставте сторожу: довкола міста повно татарських чамбулів.
Під стіною просиділи до вечора, потім повернувся Віденський і дав команду йти в місто.
Кам'янець жив мирним життям. Працювали різноманітні майстерні, бігали взад і вперед перехожі, дзвонили до вечірні на банях церков і високих шпилях костьолів. Численні крамниці з глиняним посудом, одягом, взуттям, кінською збруєю, шаблями й пістолями, а також ще цілою тисячею різних речей відчинили свої двері, очікуючи покупців. Гуділо в шинках і корчмах, що їх теж густо було в місті.
Після переходу з Січі через всю Україну, після запеклих боїв і скажених перегонів козаки широко розплющеними очима дивилися на цю картину мирного життя. Не вірилося, що всього за двадцять миль звідси стоять одна навпроти другої дві величезні армії. Що плюють вогнем і димом сотні гармат, а смерть щодня збирає багатющий урожай. Кам'янця це все не зачепило, і лише кількість людей, що прийшли сюди, рятуючись від людоловів, із найближчих сіл і містечок, видавала близькість війни. Селяни, які не мали куди подітися, сиділи просто неба там, де тільки можна було вкраяти клаптик вільного місця для нехитрого домашнього скарбу. Замурзана дітвора, блимаючи захопленими оченятами, проводжала комонних козаків поглядами. Вулицями лазили вівці й кози, у землі грабали кури, ґелґотали гуси…
Зупинились у затишному гайку, що був укритий важкими лапами сосен і ялин, над самим проваллям, під яким шумів Смотрич, щедро наповнений дощами, що пройшли кілька днів тому.
Опинившись у безпеці, козаки знову почали триматись окремо від польських жовнірів. Попоравши коней, вляглися навколо трьох кабиць, що в них варився затовчений салом братко. Навіть у перший вечір кмітливі запорожці мали і хліб, і сало, і навіть цілий мішок цибулі, яка золотистими боками виблискувала у світлі вогнища.
Після вечері захропіли, розлігшись на возах і вкрившись жупанами й кожухами. Стомлені переходом і заспокоєні міцністю мурів, запорожці спали глибоким спокійним сном. Не спав лише Максим Горбоніс. Він лежав на возі, підклавши під голову оберемок соломи, і дивився на всіяне зірками небо. Там, у височині, тягнувся величний Чумацький Шлях, блимали міріади великих і малих вогників. Он і Великий Віз. Знайомі та любі друзі кожного козака. Вони завжди вкажуть йому дорогу в безкрайньому степу чи в морських просторах.
Однак думки Максима були не там, між зірок, вони линули зовсім поряд, в один із тих цегляних будинків на горбку. З кам'яним орлом на воротах і родовим гербом, вирізаним на великій дубовій дошці. Хоч Горбоніс твердо вирішив не йти туди і не згадувати про ту, що там жила, сон не йшов, а перед очима стояло її обличчя. Такою він запам'ятав її тоді, у гарячці: коси важким вузлом перехоплені позаду, на тоненькій шиї коштовне намисто, підборіддя ледь-ледь здригається, а в очах сльози. Чому вона плакала? Горбоніс згадав Грабовського. Повна протилежність. Пиха, презирливий погляд, а на язиці лиш: хам, хлоп, бидло. Як вона з ним жила? Може, від того й плакала. Хоча не може цього бути! Побачила баба кров, настрашилась. А вдачею вона швидше за все в нього, в Грабовського. Недаремно у московському прислів'ї: «Муж і жона — одна сатана».