— Не сумуй, хлопче! — поплескав його по плечі. — Кожен сам будує свою долю. Кожен перед Богом єдиним має відповідь давати за діла свої. Не людині цього вимагати… Не людині, хлопче! Чи пан, чи старшина, а чи майстер ваш. Хочете в козаки, давай з нами до коша, під Хотин. А там подивимося, що з вас буде.
— Правду, братику, кажеш! Агов, малі, а що то ви не п'єте? Нумо, вляємо на душу козацьку оковитої!
Усі випили. Закусили салом і кислими огірками. Андрій витягнув із кишені шовкову хусточку, прикрашену тонким східним мереживом, і витер у неї масні руки.
— А у нас на Січі так, — мовив згорда, — приходь усі, хто в Бога вірує. Усяк бажаючий прибитися до куреня може жити і їсти там без питань та пояснень, навіть дякувати не треба. Ото й діла, що прийшов, увіткнув у землю ратище, повішав на стіну яничарку — і лежи собі хоч місяць, а хоч і три, — пий і їж, все готове. Тільки й роботи маєш, що встань та помолися Богові, а коли грошики є, йди в корчму пити горілку. А якщо хто скаже: «Даром хліб їси», то козаки зараз і накинуться: «А ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Таке життя наше. Як то кажуть: Січ — мати, а Великий Луг — батько.
— Добре у вас, панове… — тільки й протягнув Мирон.
— Та не зле… Шинкарю! Горілки козакам! — захмелілий Андрій із такою силою вдарив кулаком по дошках столу, що ті затріщали.
Рудий жид похапцем поставив на стіл глечик і кілька глиняних тарілок зі смаженим м'ясом.
У котрий раз наповнили чарки. Максим, який до цього здебільшого мовчав, глянув на парубків.
— Але в нас і життя малого варте. Не думайте, що тільки боки відлежувати доведеться. Козак гуляє — кров річкою. Братчики ні чужої крові, ані своєї не жалують. Багатьох уже в Царгороді, Синопі й Бахчисараї на кавалки рубано. І у Варшаві, і у Кракові палю ковтали, шкіру з них, із живих, здирали. Так ось.
— Ет! Раз матінка народила, раз і помирати! — хміль ударив підмайстрам у голову, і Мирон махнув рукою.
— Козак буде! — сказав Андрій. — Давай-но вип'єм!
Ударили келихами.
Час рухався неквапно, а запорожці раз у раз гукали жида з усе новими глечиками оковитої. Нарешті шинкар підозріло подивився на них і несміливо запитав:
— Пани козаки нехай не тримають зла на бідного жида, але чи мають вони гроші? Такі славні вояки можуть випити і діжку…
— Ти що, жиде, не бачиш, хто перед тобою! — ще раз гепнув по столі кулаком Кульбаба. — Тримай ось.
І він жбурнув під ноги шинкареві кілька золотих. Обличчя жида враз змінило вираз глибокої стурбованості на широку посмішку. Зігнувшись, він заходився збирати монети, а рот йому не закривався ні на мить:
— Ой, добрі пани лицарі! Ой, славні воїни! Справжній шляхтич і в бою хоробрий, і рукою щедрий. Слави вам, пани, та великих перемог! Та заходьте до бідного Шльоми Шмулевича, а він завжди таким славним панам радий…
— Та заткнись уже, собако нечестивий! Дай людям хрещеним поговорити! — не втримався Максим.
Жид уже підняв останнього золотого і, посміхаючись та невпинно б'ючи поклони, зник у бічних дверях. По сходах загуркотіли тяжкі кроки. Четверо селян, що приїхали до Кам'янця на ярмарок і мусили сидіти, ховаючись від татар, зайшли і сіли у протилежному кутку, під закіптюженою склепистою стелею. Шинкар виглянув і, скривившись, сховався. Через хвилину до новоприбулих підбіг хлопчина-служник, несучи у руках глечик із горілкою, хліб і цибулю.
— А у нас і шаблі є! — вихопилося раптом у п'яненького Івана. Мирон одразу смикнув його за рукав свитини.
— А хіба що! Підемо турків рубати… Тільки спочатку я нашого майстра шаблею почастую. У, стерво! Чуєте, панове? Підмайстри не хлопи, ми маємо право вільно від майстра йти, куди заманеться. А він, собака, каже, що нам платні за рік не віддасть! Чи ми мало сліпали при каганцеві над панськими чобітьми? Так платить мало, ще й віддати не хоче, що винен. Ось я йому тепер!..
— Добре, хлопче, добре! — підняв хмільні очі Кульбаба. — Один Бог над нами панує. Збирайте бебехи та давай до нас. Ми кошем стоїмо біля міської брами, у гайку над Смотричем. Скуштуєте хліба козацького… Агов! Шинкарю! А чи є козакам горілка?! Неси сюди, псячий сину!..
Повертались уже, коли сонце давно сховалось. Андрій з Максимом обійнялись і щодуху горлали козацьку пісню: