Сотник Брацлавського полку Іван Бурдило був багатієм навіть серед козацької старшини. Може, й через те і вважав, що треба водити дружбу з польською шляхтою. І хоч у душі все ще не переставав бути справжнім козаком, усе польське привітав радо. Тож поступово й ополячився, прийняв католицьку віру, а потім і челядь свою примусив відректися від схизми. Похмуро дивилися на нього козаки, не привітав і полковник. Але Бурдило не звертав на це уваги, бо вважав, що кожен сам ладен обирати свою віру. І доньку свою, первістку, назвав на польський лад — Юстисею. Хоча плакала вночі в подушки пані сотникова, а все ж охрестили дитя в костьолі. Про щастя для дочки думав. Бачив-бо, як на світі жити стало і що православні люди звідусіль приниження та образи приймають. А для любої Юстисі хотів найкращого: доброї освіти в школі при монастирі кармеліток, а там і заміж віддати за шляхтича. Та не якого голодранця! Щоб і майонтки, і гроші. Хай дитя нужди ні в чому не має.
Але не такою, як батько, росла Юстися. Молодші брати і сестри — всі в батька, а вона ні.
Насміхались із неї панночки на шляхетних прийомах, весіллях і хрестинах за її щирі розповіді про забавки з хлопськими дітьми. Не тішили її похмурі замки магнатів. Весело почувалася лише на лоні рідної природи. А часом, тремтячи від страху, що дізнається суворий батько, ходила з козачками та їхніми дітьми до церкви. І якось веселіше там було, щиріше, ніж у пропахлих стародавньою латиною костьолах.
Просте життя зі своїми великими радощами та дрібними печалями. І воно урвалося так раптово, як завжди закінчується все добре. Напали татари. Напали раптово, виринувши із нічної темряви. Брудні, страшні, криваві й нещадні. Хоча Юстисі було лише чотирнадцять, вона все добре розуміла, діяла швидко та помірковано. Почувши крики, миттю скочила у потаємний лаз і за кілька хвилин була вже в очереті, що густо ріс біля ставка. Принишкла, очікуючи, що до неї приєднаються рідні. Але ні через годину, ні вранці ніхто не з'явився. Коли зійшло сонце, татар уже не було, а хутір палав, піднімаючи у небо цілі хмари диму.
На сплюндрованому подвір'ї залишився тільки батько, що з його грудей стирчала стріла, а з ним ще десяток козаків. Вони залишилися там, де застала їх смерть. Решту мешканців ще вчора квітучого хутора бусурмани погнали в неволю. Сіла на попелищі, мов та птаха, яку стріла мисливця прикувала до землі. Плакала тихо, безпомічно. Не бачила світу білого за чорним горем, яке впало на неї. Так і сиділа три дні й три ночі, втративши лік часу, поки не примчав батьків товариш, немирівський сотник Грицевич. Узяв дитя до себе, пожалів сирітку.
А потім, послухавши прохання Юстисі, віддав її до обителі сестер-кармеліток. Такою була батькова воля. І якби він жив, десятою дорогою обійшла б Юстися похмурі монастирські стіни. Але тепер, коли сама залишилася на світі, мовчки слухала нотації блідих і недоброзичливих сестер. Учила латину, польську й грецьку мови. Мовчки терпіла нудні багатогодинні релігійні диспути.
Там, на вузьких вуличках стародавнього Львова, побачив її молодецький гусарський хорунжий. Кинувся до неї і прикипів усім серцем. Невдовзі й одружилися. Але, коли дізнався про її минуле, щось трапилося з його щирим почуттям. На людях вони приховували всі негаразди, але коли залишалися наодинці, на Юстисю все частіше сипались образи й докори за «хлопське походження» і схизму. А вона, у свою чергу, не приховувала власного ставлення до католицької церкви і польської пихи. Взаємини ставали все більш прохолодними, і почуття, що колись запалало між ними, давно згасло. Лише часті від'їзди Грабовського по службі все ще зберігали їхній шлюб.
Напевне, це все й стало причиною того, що так запам'ятався Юстисі той поранений козак. За короткий час, що просиділа над його ліжком, покохала його. Покохала нестямно, не сподіваючись навіть сама від себе такого шаленого почуття. А коли зрозуміла це, їй стало страшно. Лише Оленці, покоївці, відкрилася, не в змозі тримати в собі такий шалений вихор почуттів і суперечностей. Потім, раптом опам'ятавшись, посадила його в ридван і відвезла до табору, де під Кам'янцем стояли козаки. Навмисне не спитала імені, щиро хотіла забути. Чула лиш, що з Низу прийшли запорожці.