— Чекай мене!
Максим рвучко повернувся і ступив до коня. За спиною почув шурхіт. Обернувся і ледь устиг підхопити її в обійми. Побілілими пальцями вчепилася за нього і сховала обличчя на його грудях. А вуста гарячково шепотіли:
— Любий, любий, любий!
Максим відкинув з її очей відлогу плаща і зазирнув у вічі.
— Ясочко моя, ми ж домовилися. Тебе помітять.
— Мені байдуже… — шепотіла вона, і з очей знову котилися сльози. — Хай помічають.
Максим витирав вологими від дощу пальцями сльози з її щічок і не міг змусити себе відпустити з обіймів.
— Не плач, люба. Посміхнись. Ось так. Хочу запам'ятати тебе цього разу усміхненою. Кохаю тебе більше над життя. Пам'ятай. І чекай мене, будь-що! Я повернуся, хоч би земля розверзлась!
Максим м'яко вислизнув з обіймів і скочив у сідло. Застояний кінь дзиґою закрутився під вершником. Він підняв ратище і гаркнув так, що з мурів, закаркавши, піднялися ворони:
— Но, гнідий, но! Вперед, конику-братику!
А очима прикипів до тендітної постаті у чорному дощовику. І було в тих очах таке кохання, така туга, що Юстися знову заплакала. Крадькома, не ховаючи посмішку, махала вслід рукою і дивилась, як зменшувався вдалині вершник у червоному жупані. Летіли з-під кінських копит грудки вогкої землі…
Знялися, коли темрява вкрила землю щільною завісою. Добре змащені вози майже не рипіли, а вершники ретельно оглянули себе у пошуках того, що могло дзвоном і ляскотом видати загін, який насторожено скрадався в пітьмі. Не було чути ні кінського іржання, ні голосів людей. Навіть завзяті курці поховали люльки. Раз у раз озиралися вислані на всі боки чати. Віденський вів загін на захід, маючи на меті обігнути кільце облоги й потім повернути в напрямку Хотина. Після чотирьох годин напруженого і виснажливого маршу поволі зажевріла надія вийти з халепи неушкодженими, не втративши обозу, що, і це всі розуміли, мав зараз стратегічне значення. Усе ще дотримувалися тиші й не запалювали вогнів, але люди скинули з себе тягар напруження і почувалися бадьоріше. Відступила, здавалося, навіть утома. Час від часу від чат до обозу і назад скакали джури, підтримуючи з ними зв'язок, але й доповіді заспокоювали: ніч була глухою, тихою і безлюдною.
Максим Горбоніс їхав поруч із Микитою і не наважувався першим почати розмову. Зараз у рідному знайомому становищі йому здавалися сном минулих кілька днів. Пекучим соромом обпікала думка, що на товаришів могли напасти, могли вбити їх у той час, коли він ніжився в Юстининих покоях. Непийпиво помітив його стан і першим почав розмову:
— Добре, що виїхали. Я вже спати запух, матері його ковінька. Так і на війну спізнитися можна.
— Як ви тут були?.. Без мене?
— А що без тебе? Так, як би й з тобою.
— Кульбаба, певне, намолов сім мішків вовни…
— Еге! І всі неповні. Не переймайся. Впаде ще йому якась в око, тоді зрозуміє. А поки що хай базікає. Та він і часу не багато мав. Якісь два хлопи до нас пристали, то він перед ними індиком виходжував. Сміх!
— Які хлопи? Чи не ті, що в шинку до нас підсіли?
— Ті, здається. Було, з чого посміятися. Прийшли, ребрами світять, зате в кожного шабля. Дивляться на мене, очима кліпають. Дядько Андрій, кажуть, наказав, щоби приходили. А я не второпаю: який дядько Андрій? Вони ж за нашого Кульбабу літ на п'ять старші. От шибеник!
– І що, взяли?
— Узяли, чому ж не взяти, нашого брата немало в Хотині полягло і ще поляже… Хлопці ніби нічого. Братчики вже й охрестили: Голотою і Сірком.
— Сірком?
— Це котрий Іван. Усе мовчить та зиркає, наче те вовченя. Очі злі, буде козак. Дав їм по кожуху, щоб не мерзли…
— А в тебе як? — раптом уважно подивився на Максима Микита.
— Добре. Заберу її з собою на Запоріжжя.
– І що, гадаєш, піде?
— Піде, — у голосі Горбоноса зазвучали такі погордливі нотки, що Микита аж присвиснув.
— Отакої! Надзвичайний народ баби. Часом таке почуєш про них, аж не віриться… І наче багато у житті бачив, а щоразу дивуєшся. Ну, вітаю! Ото вже на весіллі меду хильну, хіть його наліво!
— Хильнемо, Микито, хильнемо, — Максим замріяно зітхнув.
Під ранок загін повернув на південний схід і, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий відпочинок. Віленський боявся переслідування і нервово походжав, поглядаючи на обрій через далекозору трубу. Він вагався, як діяти далі. З одного боку, була небезпека того, що татари підуть по сліду, з другого — не виключена можливість зустріти ворога під час переходу в денний час. Зваживши всі «за» і «проти», Віленський вирішив їхати негайно, при цьому притримуючись лісу, який великими, але розрізненими ділянками вкривав навколишні пагорби і долини.