Через півгодини валка перейшла порослі очеретом мочари в глибокій долині й, піднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кілька десятків верст.
– І як вам життя козацьке? — запитав Кульбаба кам'янецьких молодиків, що крокували, тримаючись із різних боків за люшні воза.
— Добре! — озвався Сірко.
— Не важке?
— Не важке!
— А чому такі сумні?
— Чому сумні, замислилися хіба.
— Про що?
— Та так. Про своє… Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю і заспіваю.
— Шаблі де взяли?
— Де взяли, там нема.
— А котрий із вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базікав?
— Не базікав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, і перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевір, — Сірко з-під лоба так зиркнув на Андрія, що тому стало ніяково.
— Та ти не собачся!
— А я й не собачусь.
— От і гаразд, може, ще й друзями станемо.
— Як Бог дасть.
Андрій гмукнув і підігнав коня, наздоганяючи Микиту.
— Щось наші молодики лихі, напевне, вже жалкують, що з нами підібралися, — мовив порівнявшись.
— Ці не жалкуватимуть.
— А ти як знаєш?
— Знаю. Я по очах бачу.
— Добрі хлопці, я ще в шинку їх запримітив.
— Що добрі, то добрі. Особливо Сірко. Цей далеко піде. Ще тебе за пояс заткне.
— Хай спробує!
— Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! — зареготав Микита.
— Та мені те до одного місця.
— Ну, ну. Не дуйся. Згадаєш мої слова: цей хлопчина далеко піде. Ще в кошові виб'ється. У ньому злість є, а це для нашого брата не останнє діло. Коли ти на Січ приїхав, у тебе в очах та злість горіла і зараз горить. І він такий самий.
— А другий?
— Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажиє, те й проп'є. І він далеко піде, але за Сірком йому годі й гнатися.
— Микито! — уважно подивився на нього Андрій. — Я тебе слухаю й іноді страшно стає. — Ти це все видумуєш, чи як?
— Побачиш.
— Тю на тебе! Говориш, як характерник!
— Може, й характерник, — посміхнувся у вуса Непийпиво, — а може, в людях трохи розуміюсь.
— А як характерник, скажи: коли на Січ попадемо? Уже остогидло ляхів боронити. Здобичі — тьху! Та й платні стільки само. І коли дадуть…
— Не знаю.
— Ну от!
В обід дощ нарешті припинився. Віденський дав команду зупинитися. Попереду за деревами було світло: там починалося відкрите поле. Було вирішено перепочити і погодувати коней, щоб потім якомога швидше перетнути відкриту місцину до лісу, що темною стрічкою чорнів на обрії. Небо, як і раніше, було вкрите низькими хмарами. Зараз це грало на руку, зменшуючи видимість. Про всяк випадок уперед почвалали два десятки козаків; незабаром повернувшись, донесли, що шлях вільний. Схоже, їм вдалося прорватися. Трохи пригнічувала лише загроза від татар, що могли з'явитися позаду, по сліду, який широкою чорною смугою перетинав скошені ниви й очерети перед тим, як увійти до лісу. Але те, що татари до цього часу не з'явилися, додавало надії. Очевидно, їх увело в оману те, як сліди обозу розходилися на початку. Віденський, користуючись порадою Микити Непийпива, застосував тактику самих татар. Суть її була такою: табір розділився на три частини, що вирушили в різні боки з тим, щоб і їм розділитися на частини, а потім ще і ще. Доки в кожному загоні не залишався лише один віз і два-три вершники. Окремо вони їхали п'ять верст, потім об'єднувалися в умовленому місці. Навіть якби татари знайшли ключ до такої головоломки, були всі шанси виграти необхідний час.
Швидким кидком, нещадно поганяючи батогами знесилених коней, перетнули поле. Коли останні вози вкочувалися під захист вікових дерев, чати, що їхали позаду, помітили невеликий загін вершників. Ті нерішуче стояли на пагорбі, вдивляючись у темні силуети, які щодуху мчали до лісу. Від загону Віденського від'єдналися півсотні козаків і помчали назустріч незнайомцям. Наблизившись, швидко про щось домовились і разом повернули наздоганяти решту загону. Через чверть години перед Віденським стояв сотник козаків Лісовського.
Відсалютувавши шаблею, доповів, що він, а з ним іще тисяча «лісовчаків» вислані під командою хорунжого Бжезинського зустріти і супроводити загін ротмістра Віденського до переправи. На ній очікують ще п'ятсот шабель Запорізького Війська. Не намагаючись приховати почуття, що його охопили, Віденський ухопив сотника в обійми. З його грудей вирвалося довго тамоване зітхання.