Надвечір наступного дня після від'їзду з Кам'янця обоз прибув до козацько-польського табору. Довгою стрічкою котилися вози з продовольством, порохом і фуражем, вливаючись у відчинені навстіж ворота окопів. Тисячі виснажених людей висипали на вали, вітали купку сміливців, які, без перебільшень буде сказано, повертали їм надію на перемогу. Гучноголосе «віват» лунало над позиціями. З боку козацьких полків полетіли в небо тисячі шапок. За всім цим мовчки стежили з турецького табору. Байдужими очима поглядали аскери на ворожий табір, проводжаючи день, що минав, і важко переводили подих. Кожен розумів, що завтрашній день може не пережити. Там, де зараз лунають переможні крики, завтра чекатиме на них смерть, і кожен може пристати до десятків тисяч, які, мов морський прибій, розбилися об ті прокляті Аллахом укріплення. Саме на завтра, двадцять восьме вересня, Осман поставив усе. А це свідчило, що довшими на сотні кроків стануть рови з тілами правовірних, які вже й зараз обплутали табір, немов щупальця страшного восьминога.
Вирішальна битва
Сагайдачний стояв посередині великого намету військової канцелярії. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на підлозі. На закривавленому обличчі був вираз дивної байдужості. Турок уже зрозумів, що його долю вирішено, і сміливо дивився на своїх катів. Чорні очі люто зиркали з-під густих брів на виголеному черепі. Руки його, стягнуті назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цівка засохлої крові з розбитого раніше носа.
— Це все? — запитав у перекладача Сагайдачний.
— Так, батьку. Кричить, собака, одне і те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах має намір кинути в бій усі наявні сили.
— Ну, що ж… цього можна було очікувати, — мовив Сагайдачний сам до себе. Потім повернувся до турка. — Сьогодні до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо… Стратити його!
Двоє козаків ухопили яничара і поволокли геть із намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись і люто ревти, як дикий звір. Але дужі козацькі руки тягнули його до залитої кров'ю плахи перед шатром.
— Ну, що думаєш? — звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.
— Таки довідалися про смерть Ходкевича.
— У цьому я не сумніваюся. Дивно, що вони не атакували ще три дні тому. Витримаємо?
— Мусимо. Раніше тримались.
— Раніше він усіх сил не кидав… Ти от що, давай до козаків. Проїдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо поправити треба. Заодно звернеш увагу, який у людей настрій. Потім мені доповіси.
— Слухаю, батьку, — Дорошенко, не гаючись, вийшов із намету.
– І ще одне, — звернувся Сагайдачний до осавула, — видати козакам по чарці горілки з мого дозволу. Сьогодні вона їм не завадить…
Вийшовши з намету, Сагайдачний сів на коня. Треба було побачити Любомирського. Арабський скакун, подарунок покійного Ходкевича, гордовито вигинав шию, крокуючи через завмерлий у ранішніх сутінках табір.
Любомирського помітив ще здалеку. Перейнявши обов'язки рейментаря, той діловито об'їжджав позиції польських військ. Час від часу віддавав розпорядження підлеглим, які щільним натовпом оточували гетьмана.
— Доброго ранку, пане Любомирський, — привітався, наблизившись, Сагайдачний.
— Доброго ранку, — відгукнувся Любомирський діловито.
— Радий бачити вас у доброму здоров'ї.
— Дякую, пане Сагайдачний. Які справи привели вас до мене?
— Нагальні. Вам відомо, що сьогодні Осман намірився взяти реванш за всі минулі поразки?
— Відомо. Мені ще вчора донесли це мої вивідники. Що ж, ми готові… Не відмовите у честі поснідати зі мною?
— Гаразд.
Любомирський їхав поряд із Сагайдачним і бадьорим голосом розпитував його про справи. Здавалося, майбутній штурм його ніскільки не турбував.
— Ви розумієте, який буде штурм? — не втримався Сагайдачний.
— Розумію, вашмость, але не бачу приводу турбуватися. Ми вже майже місяць успішно відбиваємо всі їхні напади. А тепер жовніри ситі, дякувати Віденському. Отже, все складається на нашу користь.
Нарешті під'їхали до величезного, прикрашеного золотим і срібним орнаментом намета.
— Прошу, пане Сагайдачний. Це, звичайно, не палац у замку, але маю надію, що ви оціните простоту лігва старого вояки.
Сагайдачний оглянув обстановку в шатрі і тихо посміхнувся, ховаючи посмішку від Любомирського. «Скромне лігво» ущерть було забите предметами розкоші: дорогими килимами, венеціанськими дзеркалами у позолочених рамах, шафами з дорогим одягом. Якимось дивним серед цієї мирної і спокійної палати виглядав рицарський меч, що виблискував золотими спалахами у світлі десятків ароматичних свічок. Повітря сповнювалося пахощами дивовижних парфумів. Востаннє Сагайдачний чув стільки пахощів у сералі кафського бейлербея.