Важче довелося Кулменському. Змарнілі ландскнехти, що серед них найбільше лютували останнім часом хвороби, не мали сил для битви і один за одним падали під ударами ворожої зброї. Сотнями танули найманці, а до турків усе надходили і надходили свіжі підкріплення. Побачивши це, Любомирський негайно зняв із позицій дві тисячі драгунів і надіслав їх на допомогу Кулменському. Спшіившись, драгуни щодуху кинулися на ворога, поволі починаючи відтискувати друзькі і грецькі бюлюки. Ситуація наче почала виправлятися, коли з гиком і свистом із хмар пилу вирвалися важко озброєні сипахи. Одним кидком увірвалися вони на польський окоп, прокладаючи дорогу яничарам, що бігли за ними щільними лавами. Хутко перебиралися султанські гвардійці через заповнений трупами рів, здиралися на вал і з оскаженінням приречених кидались у бій, з кожною хвилиною все далі вступаючи до польського обозу. Зблідлий Любомирський кинувся в гущу, намагаючись переломити хід бою, який уже загрожував нищівною поразкою. Він щось кричав, вимахуючи мечем, кидався на турків. Охоронці підставляли груди під турецькі списи і гинули, захищаючи гетьмана. А він усе поганяв і поганяв коня, очманілий від бою, втративши почуття реальності.
З цього стану його вивів Собеський. Під'їхавши впритул, він ухопив рукою у залізній рукавиці за оторочений куницями комір. Затріщала парча, а Любомирський витріщив на Собеського банькаті очі.
— Що ви робите?!
— А ви, пане рейментарю?! Що ви робите?!
— Прошу?
— Турки в таборі! О Свєнта Діво! Тут є кому вимахувати мечем, вам треба координувати дії!
— Цо пан собі дозволяє! Слово гонору, я навчу пана ввічливості!
— О, Матка Боска! Погляньте навкруги!
Турки сотнями вливалися до табору, ламали укріплення, рубали частокіл і вози. Жовніри намагалися стягнути з уцілілих возів ще одну лінію оборони, але не встигали і в повному безладі бігали по табору. Неподалік від Любомирського вибухнула бочка з порохом, високо в повітря здіймаючи хмари диму і понівечені тіла людей. Любомирський, здавалося, прийшов до тями.
— Треба негайно посилати за допомогою до Сагайдачного! — почув він голос Собеського.
— Сто дзяблів панові у печінку! Я лицар і не буду благати про допомогу через кожну дрібницю.
— Але це не дрібниця! В нас у таборі яничари, чи ви не бачите?!
— Де драгуни, пся крев! — він повернувся до джури. — Миттю лети до Кулменського, повертай сюди драгунів…
Він ще не встиг договорити, як шалений тріск привернув увагу всіх, хто був біля Любомирського.
Забираючи широким чвалом, у фланг туркам летів двохтисячний загін крилатої гусарії. Блискучі панцирі засліплювали, а над головами в гусар височіли металеві крила, які страшно торохкотіли, лякаючи ворожих коней. У кожного за плечима тріпотіла на вітрі шкура леопарда. Хижі рихви списів націлились у спини переляканим яничарам. Попереду на білому коні мчав закутий в золоті обладунки Владислав. Вітер роздував гриву його коня і пишний султан на золотому, оздобленому чеканкою і самоцвітами шоломі. Гострий спис вибирав свою першу жертву.
З оглушливим дзвоном і тріском ударилися гусари з натовпом яничарів, які навіть не намагалися чинити опір. Щодуху мчали геть, рятуючи свої життя, і не встигали. Гусари пройшли крізь їхні порядки смертоносним шквалом і, повернувши коней, помчали до табору допомагати покінчити з тими залишками турків, що ще перебували в ньому. Перелякані яничари кидали зброю, здаючись на милість переможців.
— Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! — вигукнув Любомирський, коли Владислав під'їхав.
— Не маю сили бути осторонь, коли тут таке діється. Лихоманка вже позаду.
— Але ваш лікар…
— До дзябла лікарів! Келих доброго вина і рицарський меч — от що лікує! Я вирішив, що гусарія стомилась у резерві і, як бачите, саме своєчасно.
— Хвала Свєнті Діві, — озвався Собеський, — радий вас бачити, освєнцоний князю! Ви повинні мовити слово жовнірам. Це їм зараз необхідно як ніщо інше. Вони голодні, хворі й стомлені. Ваша промова укріпить їхню віру в перемогу, тож дайте їм це, і ми переможемо!
Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко відкотились, оговтуючись після удару гусарії. Поволі починали перешиковуватися.
— Добра думка, — згорда мовив королевич, — люди хочуть мене чути, і вони почують свого привідця.
Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виїхав на найвище місце окопа і високо підняв руку. Його висока і струнка постать, гарно підкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячі пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вітер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищі, вояки потяглися до королевича. У повітрі забриніло тисячоголосе «віват», Владислав зачекав, доки настане тиша, і почав промову.