— Вітаю вас! Вітаю, славні охоронці святої віри і матінки-отчизни! Вашою кров'ю і вашим потом полите се поле! Вашими кістками засіяне! Тяжко мені визнавати це, але така є жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетів на нас, ви всі як один стали на захист рідних домівок, нашої спільної матінки Речі Посполитої. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надійні руки. З великою славою билися ми і перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разів, але ні на п'ядь не уступили нашої землі. Цей клаптик волоської землі перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у віках. Вона буде вічною, як ці могутні стіни за вашими плечима — творіння безсмертних у своєму коханні до батьківщини князів Галицьких!
Тож цю фортецю, яка знемагає вже від тяжких боїв і штурмів, не можемо ми, не маємо права тепер віддати ворогові. Хоч які ви знесилені, виснажені ранами, голодом і війною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти і померти, але не відступити. Знайте, що для турків сьогоднішній день — остання спроба добитися перемоги. Більше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палає в душі польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предків.
Вперед! Вперед, до слави, кажу я, і нехай нам помагає пан Бог у справедливому ділі!
— Чорт забирай! Жовніри ніби ожили! — захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк і табір вибухнув криками.
— Вони вітають його! А за що, дозвольте спитати? — знизав плечима Собеський.
— Це не важливо. — Любомирський підкликав військового товариша. — Пане хорунжий, скачіть у табір до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай піднімає запорожців. Настав час вирішального бою.
Хорунжий кивнув головою на знак розуміння і вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетів до Сагайдачного…
Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.
— Я зрозумів. Козаки вийдуть разом із королевичем. Передайте панові Любомирському, що я вітаю його рішення.
А через півгодини лави козацько-польського війська почали перевалювати через окоп і шикувалися бойовими порядками. Високо піднялися бунчуки і хоругви, засурмили сурми. Глухо і зловісно загуділи литаври. Сагайдачний, піднявши булаву, завмер на окопі. Повз нього проходили полки, вітаючи свого гетьмана. Змарнілі обличчя осяялися посмішками, вгору підлетіли шапки.
— Вперед, дітки, за козацьку славу! З вами Бог і Україна… Вперед!
Осман II спостерігав за бойовищем з високого пагорба в тилу своїх військ. Оточений натовпом придворних, він нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, він із прокляттям забігав по випаленій сонцем траві. Як молодий лев у клітці, бігав падишах, змушуючи холонути від жаху чаушів, візирів, сераскерів і євнухів. Страшні прокльони з піною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались іскри. З криком пожбурив він всіяну діамантами трубу і почав топтати її ногами. Трохи зігнавши злість на безвинному приладі, завмер і звелів подати іншу трубу. З низьким поклоном йому подали її. Без слів вихопив і заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмішка. Він бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вірні яничари через окопи і зав'язали бій, відтісняючи ворога вглиб обозу. Далі все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб підняти настрій падишаха.
— Слава Аллаху! Вони захопили табір! Пашо Ділавере!
— Я тут, о володарю всесвіту, — схилив голову недавно призначений візир.
— Я хочу, щоб всі сили, які ще не вступали в бій, підтримали наступ яничарів. Негайно!
— Слухаю! — знову схилився в поклоні Ділавер-паша.
А схилом уже летіли чауші. Піднімали тисячу сипахів з особистої охорони султана. Віддавали накази татарським мурзам, черкесам і бедуїнам.
За хвилину з різних кінців бойовища кинулися тисячі вершників на конях і верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боєм польський табір. Зачувши перемогу, збадьорились аскери і потроїли зусилля. Сотнями лізли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорізьких окопах закипів шалений рукопашний бій, на багато миль навколо розносячи крики, стогін і переможні вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на місце вбитих ставали інші. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.