Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарів кинулися гусари на чолі з Владиславом. Не міг повірити своїм очам могутній падишах, коли побачив, що жменька польської панцирної кінноти завернула назад добру половину його війська. З жахом побігли яничари, підхоплюючи за собою все нові тисячі, що хвилину тому поспішали їм на допомогу. Одночасно з цим знесилені татари відкотилися від запорізьких валок. Як налякані діти, кинулися вони врізнобіч, а козаки, користуючись із цього, підняли таку шалену стрілянину з мушкетів, що не менше тисячі кримчаків і ногайців стиглими грушами попадали з коней.
— О всемогутній Аллах! Чим я прогнівив тебе, що ти дав мені таких боягузливих підданих! — заволав юний Осман, у розпачі здіймаючи руки до неба. — Вони клялися захищати мене, а самі біжать з поля бою, як нікчемні шакали, рятуючи свої життя. Покарай їх, як ти караєш мерзенних гяурів. Підніми на них свій святий меч, бо я не в змозі дивитися на цих недостойних…
Раптом Осман помітив навколишніх.
– І ви ще тут? — заревів він, наливаючись кров'ю. — Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали військом падишаха. Шаблями повернути їх і кинути на гяурів! Щоб за кожним десятком стояв онбаша і вбивав усіх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..
Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважні паші, заплутуючись у коштовних шубах, побігли товстезні євнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навіть улюблені карлики і комедіанти падишаха.
Повернула армія Османа і вкотре пішла у бій, ще і ще поповнюючи нескінченний рахунок обірваних на полі бою життів…
Хвилон Беркут мчав на чолі Переяславського куреня, щосили вимахував шаблею. Попереду бачив темну масу ворожої кінноти, і вона манила його, загартованого в сотнях сутичок отамана.
У душі піднімалась якась п'янка радість, відчуття сили в могутньому тілі, майстерності в дужих руках і гострій шаблі, в шаленій швидкості доброго коня. Гаряча кров стугоніла у скронях. Вуха закладало від крику запорожців, які мчали в бій за своїм курінним, стукоту кінських копит і бряжчання збруї. Очі мружилися від вітру, що струменем бив в обличчя.
Сотня кроків, півсотні, двадцять, десять… І от швидкий бій «галасом» закипів, забився в пекельній круговерті. Дзенькнули шаблі, захропли коні, залящали постріли з пістолів, і почали лунати зойки поранених. Не жалкуючи ні себе, ні ворога, билися низові козаки, січові лицарі. Це були не польські жовніри з надвірної шляхти магната, не розніжені городові козаки, що хоч і мужньо стояли в бою, але не годилися, щоб услід ступити січовому лицарству. Справжні майстри шаблі, мушкета і ратища вдарились із татарським чамбулом, люди, котрі віддали все життя військовій справі й захисту України. Розпеченим ножем у шмат масла ввійшли переяславці у ворожі лави, залишили за собою лише смерть та важке каліцтво. Запекло, але спокійно і розважливо зносили ворожі голови, розрубували тулуби, відтинали руки й ноги, піднімали їх на довгих розмальованих ратищах і збивали з кульбак влучними пострілами пістолів.
Ревів, як дикий буйвол, кремезний Келеп, вимахуючи важкою шаблею, що розрубувала ворогів мало не навпіл. Вправно фехтував малий Товкач, який майстерністю доповнював невисокий зріст. Одного за одним перекидав, піднявши на спис, зосереджений Півторакожуха. А трохи далі вимахував улюбленим келепом на довгастому, оббитому залізом руків'ї велетень Довбня. Як стиглі кавуни, розліталися навколо нього татарські голови. Рубав направо й наліво Горбоніс, із виразом глибокої задуми на обличчі ліз у саме пекло запальний Кульбаба. Попереду прорубувався до Хвилона Беркута досвідчений Непийпиво.
Уже давно побачив Микита, що відтискали від них отамана. Зі сміливістю, що її від них важко було очікувати, кидалися татари на козаків, і все далі залишався курінний від свого куреня. І не помічав Хвилон Беркут загрози — з трьох боків накинулися на нього татари. Все ближче підступали вони, виблискуючи зазубреними лезами щабель, шкірячи зуби, і все щільніше сипались удари на могутнього Беркута. Вже й розпороли у трьох місцях шитий золотом кармазин жупану, збили з голови боброву шапку. Закапала кров з розсіченого чола. Та не здавався курінний. З глухим каркаючим сміхом опускав важку шаблю на татарські голови, лише розвівався на холодному вітрі посивілий оселедець. Одного за одним зарубав він п'ятьох татар, коли вже почали пробиватися до нього козаки.