Та раптом опустив шаблю отаман і, важко зітхнувши, припав до кінської гриви. З ослаблих пальців вирвався блискучий клинок і впав на слизьку від крові землю. Гаряча куля вдарила в широку спину козака, глибоко засівши під великим мужнім серцем.
— Батька поранили! — крикнув Микита, громовим голосом заглушуючи гуркіт бою. — Сюди! Сюди! До мене!
Потроїли спітнілі козаки свої зусилля, і ще рясніше полилася татарська кров. Здригнулися кримчаки, подалися назад і нарешті побігли, помчали до табору, перекидаючи невеличкі загони сипахів, які марно намагалися зупинити виснажене військо. По всьому великому фронту почали відступати турки на очах у розлютованого падишаха. Бігли у безладі, зазнаючи величезних втрат. Ніхто вже не слухав накази командирів, перетворившись у сповнену смертельного жаху безтямну істоту. А козаки і поляки все гнали їх і гнали, доки, за наказом Османа, турецькі гармаші не відкрили щільний вогонь картеччю, влучаючи і у своїх аскерів, і в ворогів. Лише тоді повернули до табору.
Похилили голови козаки Переяславського куреня над тілом отамана. Широко розкинув він ще годину тому могутні руки і невидючим поглядом карих очей уперся в синє небо. Над ним, мов розуміючи, що сталося, зігнув до землі голову кінь. Тихо іржав, обнюхуючи нерухомого господаря. М'які губи ніжно пестили вже холодну шкіру на зашкарублій долоні.
— Прости, батьку!
— Не вберегли тебе!
— Залишив ти нас, сиріт…
— Погуляв на кривавому весіллі.
Зітхали козаки, і набігали непрохані сльози на очі. Звикли вони ходити в бій за Хвилоном Беркутом, любили його, як батька, і не могли повірити, що це він нерухомо лежить перед ними. І раптом кожний на мить відчув, як поряд чигає нагла смерть, який беззахисний він проміж нещадних жорен війни і яка взагалі благенька билинка — людське життя.
Піднявши на руки Хвилона Беркута, понесли його у табір, мовчки крокуючи повз сотні понівечених тіл, що ними щільно завалено було поле бою.
А ввечері, зібравши курінну Раду і недовго посперечавшись, обрали отаманом Микиту Непийпиво. Мовчки прийняв він пернач. Мовчки вислухав напутні побажання сивовусих дідів і так само мовчки опустив буйну голову під жмені багнюки, що ними посипали його на знак народного обрання. Подякував за честь і хотів уже вийти з кола, коли його зупинив скрипучий голос столітнього Кирила Одноуха.
— Е, ні! Стій, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цінувати звичай, як з діда-прадіда повелося. Тебе обрали своїм батьком, тож чекають мудрої поради, як діти нерозумні, — неквапно провадив старий.
Микита підвів посипану пилюкою голову.
— Що ж… Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя… Ви обрали мене собі за батька. Та чи радий я цьому? Відповідь дам щиру: і так, і ні…
Козаки загомоніли.
— Ти що це, псячий сину, кажеш?
— Чому не радий?
— Чи ти нами гордуєш?
— Зачекайте! — підвищив голос Микита. — Я тільки почав. У мене в руці пернач. Ви доручили його мені, і я вдячний за те, що виказує він велику вашу довіру. Та сумно мені, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискає його сьогодні. Сумно, що не вберіг я його в бою… Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотів підставити йому своє плече, але не встиг… З цією людиною в моєму житті пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач… Ще молодиком учив він мене премудростям козацького життя… Що й казати! Картаю я себе, братчики… Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замінити вам його? Розумію, усі мої кроки ви будете порівнювати з тим, як би він порадив, як би він вчинив. І не знаю, чи вдасться мені чинити так, як чинив Хвилон Беркут…
— Ти що, Микито?! — вигукнув Андрій Кульбаба. — Ми тобі віримо…
— Ану цить! — загудів голос Келепа. — Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Раді патякати. А тобі, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, підкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був і, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нині старшина, а завтра…
— Добре Келеп сказав! — загуділи навкруги.
— Дарма що мовчун, коли треба, скаже!
— Ну то з Богом, — промовчавши, підвів голову Микита. — Знайте, я завжди радий вислухати кожного і допомогти, наскільки в моїх силах. І обіцяю ніколи не вимагати від вас того, чого сам не зміг би вчинити. Після походу ставлю одну бочку горілки за спомин батька нашого Хвилона, другу — за вашу шану і довіру. Все, розходьтесь!
Без звичайного галасу козаки розійшлися. Десятигодинний бій, смерть курінного отамана і лютий голод наклали свій відбиток на веселу вдачу запорожців. Понуро потяглися переяславці до палаючих кабиць і очікували там на убогу вечерю. Микита і собі попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою підтримував заткнутий за очкур пернач.