Біля вогню сиділи вже Яцько, Пузир і Товкач. Микита сів поряд і почав накладати люльку.
— Ну, як справи, Яцьку? — посміхнувся до малого.
Яцько, не знаючи, як повестися, закліпав оченятами. Він і раніше побоювався непривітного «батька Микиту», а тепер, після того як той став курінним отаманом, не міг відкрити рот і лише кліпав довгими віями.
— Чого мовчиш?
— Д-добре… — нарешті вимовив Яцько.
— Що таке? — вдавано здивувався Микита. — Чи в мене роги виросли?
— Ні, що ви…
— То чого ти налякався?
Яцько лише знизав плечима. В цей час підійшов Андрій Кульбаба з греками, які вже поголили бороди і виглядали, як справжні запорожці. Вони ще погано розуміли по-українськи і завжди трималися разом. Їхній одяг був чудернацькою сумішшю турецького і козацького: турецькі чарухи, сині козацькі шаровари, вимащені дьогтем, смугасті халати і витерті баранячі шапки з червоним шликом.
— Не бійся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. — Кульбаба весело підморгнув малому. Він, як завжди, здавався веселим і безтурботним.
— Виведемо… Зачекай! — примружився Микита. — А як там мій Гайдук?
— З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, підкови перевірив… Задня ліва трохи рухається, то я вранці до коваля піду, сьогодні не хотіли кувати… Ще торбу вівса почепив… Ось.
— Он як? Ну, молодець. Настав час і мені свою обіцянку виконати. Біжи до мого воза, там у середньому кутку, під ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.
Яцько миттю зрозумів, у чому річ, і, підхопившись, побіг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впізнати криву козацьку шаблюку. Не в змозі відірвати від згортка погляд, Яцько простягнув його Микиті.
— Ні, це не мені. Розгортай!
Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав біле полотно і завмер. Повними захоплення очима поглядав він на довгоочікуваний подарунок.
Шабля була простою, роботи січових зброярів. Під піхвами з потертої жовтої шкіри і простої чеканки ховався гострий і блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Руків'я з натертої до блиску бронзи було вкрите химерною різьбою і невеличкими срібними бляшками. Невелика ще долоня хлопця міцно стислась, охоплюючи холодне, приємно округле і по-дорослому важке руків'я. І разом з цим ціла буря почуттів промайнула у душі Яцька. Тут була і гордість, і захоплення, і невгамовна дитяча радість, змішана з почуттям власної значущості й щирої подяки. Ще б пак! Він отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирає носа Стецько. Теж вигадав: ніж у татарина забрав… А якби й так, то що? Ніж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!
В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженій свідомості, і всі присутні почали голосно сміятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повітря громовим сміхом, і Яцько раптом зніяковів. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його він так відверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у піхви.
— Дякую, батьку, — стримано вимовив.
— Нема за віщо, заслужив, — усе ще сміючись, відповів Микита. — Тепер ось проси в Андрія, нехай фехтувати навчить.
— Навчу! Так навчу, що і бусурман, і ляхів будеш на капусту сікти… Як добре попросиш.
— А ти прошений!.. — захитав головою Горбоніс, що тільки-но підійшов до кабиці.
— Прошений, не прошений, а ще торбу вівса Стригунцеві моєму маєш знайти! — підморгнув Андрій Яцькові.
— Так я вже, аякже! І батька Максима кінь не голодний…
— Молодець, Яцьку, будеш козаком, — поважним голосом перебив його Микита. — Скоро виростеш, наберешся сили, розуму. А ми допоможемо… Ех, скільки вас ще потрібно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тільки з нашого куреня з півсотні набереться. Воно й ніби з бусурманами… А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тільки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московські походи, і на татар, і на волохів… А як не потрібні рік чи два — отримуйте пани-молодці зменшення реєстру. Он, городові розповідають, що їх із земель батьківських зганяють і панам, як хлопів, передають. Крулев'ята зовсім розперезалися, хутори грабують, дітей і жінок наїздами зі світу зживають. А як припече — йди, підставляй голову. Біда в Україні…