— Я буду радий передати ці слова великому візирові.
Любомирський наморщився.
— Стривайте. Я не вповноважений робити такі заяви лише від себе. Мені потрібно порадитися з панами сеймовими комісарами. Обіцяю передати вам усі необхідні листи не пізніш ніж завтра. А поки що прошу не відмовити мені у люб'язності повечеряти зі мною. Маю надію розпитати вас про останні європейські новини…
Запона шатра відкинулась, обірвавши свіжі спогади. На порозі стояв закутий у панцир із золотими розводами гусарський хорунжий.
— Прошу вас, пане посол, коні готові. Маю для вас листи від панів комісарів. Вони згодні від'їхати до ворожого табору для проведення переговорів. Мені доручено завірити вас, що депутація виступить, як тільки будуть вислані письмові гарантії. Пани комісари воліли б, щоб ці гарантії були доставлені вельможними людьми отаманського дому, які своєю присутністю заспокоїли б нас про долю наших послів. У свою чергу найсвітліший князь Владислав і його ясновельможність коронний польний гетьман присягаються, що цим людям буде наданий прийом, достойний їхнього високого стану, і цілковита безпека…
Через чверть години Баптус Вінеллій вирушив до турецького стану. Загалом він був задоволений результатом. У думках вже зважував на руці оксамитовий гаман із трьома сотнями цехінів, що обіцяв йому Ділавер-паша за клопіт у разі, якщо буде досягнуто потрібних великому візирові цілей.
Сагайдачний лежав на постелі і у задумі переводив погляд сукняним склепінням шатра, яке плавно коливалося під ударами вітру. Намагався не звертати уваги на пекучий біль у руці. Минуло вже не менше тижня відтоді, коли напади болю перейшли від плеча через лікоть і нижче, до самих кінчиків пальців. Пальці одразу посиніли і болюче реагували на найменший дотик. Не допомагали й ліки, що їх призначили ліпші лікарі королівської сім'ї, прислані Владиславом. Разом із болем у руці гетьман відчував, як усе його тіло охоплювала якась незрозуміла кволість. Напади жару супроводжувалися лихоманкою. Млосні зелені кола перед очима заважали говорити.
Сагайдачний уже не кидався на чолі війська в атаку і все рідше сідав на коня, проте залишалася ще велика кількість різноманітних питань з організації війська і спільних дій полків. Щоденно прибували посланці з листами від поляків, і Сагайдачний, тамуючи стогін, крокував із кутка в куток і диктував писареві відповідь. День за днем минав, а хвороба не відступала. Залишаючись наодинці, як це було зараз, гетьман безсило падав на похідне ліжко і нерухомо лежав, розглядаючи візерунок на тлі темного сукна намету. В такі хвилини йому хотілося лише одного — спокою…
Хтось, намагаючись не здіймати шуму, ступив до намету. Холодний вітер, як невгамовне дитинча, увірвався до шатра, миттю зазирнувши в усі закутки, зашелестів важкими листками паперу на невеличкому різьбленому столику, потрусив м'яким перським килимом на стіні і зник так само швидко, як і з'явився.
Сагайдачний повернув голову. Біля нього стояв, тримаючи руку поверх руків'я шаблі, Іван Зискар. Від його застебнутого на всі ґудзики жупана з відкинутими назад рукавами віяло свіжим степовим вітром.
— Бери стілець, Іване, сідай. Вибач, але я трохи ще полежу. Щось я зовсім непотрібний став…
— Лежи, батьку, почивай! Ти нам здоровим будеш у пригоді, тож трохи побережи себе.
— Хоч-не-хоч будеш берегтися! Той клятий німець, що його королевич прислав, по п'ятах за мною ходить… ну, то пусте. Ти з чим?
— З листом. Годину тому був посланець із листом від Собеського. Ти спав у той час, тож я його не пустив. Сидить чекає на відповідь. А лист… Ось він, — розшпиливши кілька ґудзиків жупана, полковник дістав з-за пазухи сувій цупкого паперу. На білому тлі темніла велика сургучева печатка. — Будеш сам читати?
— Читай. Тут світла мало, я не бачу.
Зискар зірвав печатку і почав читати написаний польською мовою текст:
«З найщирішими вітаннями і побажаннями міцного здоров'я славному гетьманові його королівської милості Війська Запорізького Петру Конашевичу-Сагайдачному.
Маю за необхідне довести до вашого відома, що представлений нами Сейм має наміри знестись у переговорах з представниками Османської Порти. З цією метою до табору султана у найближчий час вирушає делегація, на чолі якої разом зі мною буде виступати Станіслав Жоравинський. Маю надію, що ці переговори не стануть предметом суперечки між нами і козаками вашої милості. Зі свого боку, хочу вас запевнити у щирих намірах щодо наших славних союзників. Усі рішення будуть прийматися лише у разі нашої обопільної користі, а відстоювання запорізького козацтва є невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої…»