— Що вони мають на увазі під цим «відстоюванням запорізького козацтва»? — невдоволено кинув Сагайдачний.
— Відомо що, батьку! Ясновельможні пани мають на увазі те, що проявлять турботу до тих, чиїми руками виграли війну.
— Читай далі!
— Ага, ось! «…невід'ємною часткою інтересів Речі Посполитої. Пан гетьман має знати, що султан добивається видачі козацької старшини як головних винуватців війни, що вкрили себе ганьбою під час розбійницьких морських нападів.
Виходячи з цього, мушу повідомити, що деякі поступки Османській Порті повинно бути зроблено. Однак, підкреслюю, йтиметься щонайбільше про заборону запорожцям морських походів і нападів на Крим, що його хан є васалом Османа II.
Заздалегідь вдячний вам за розуміння і сприяння мирному процесові, який тепер набув першочергового значення. Для участі у переговорах прошу вислати представників козацтва, разом з якими ми й вирушимо добиватися у турків почесного миру. Щиро ваш Яків Собеський. Писано дня першого октовбрія року тисяча шістсот двадцять першого від Різдва Христового у Хотині, кріпості землі волоської».
— Що скажеш, Іване?
Зискар рвучко підвівся і забігав по шатру. Очі його палали.
— Пси! Не вір їм, батьку! Ой не вір! М'яко стелять, та твердо спатимеш! Ще й до переговорів не брались, а вже натякають, хто крайнім буде!
— Ну, ця пісня нам знайома. Хіба то перший раз на татар йти забороняють, чи чайки палять? Раніш їх не слухали, і тепер так буде. А щодо чайок… Побачимо. На крайній випадок півсотні запорожців добру чайку за три тижні справлять. Та й ще палити ніхто не наказував.
Але Зискар не вгавав:
— Ой, чує моє серце, продадуть! Розумний чоловік сказав: жид, лях та собака — віра однака.
— А як так, то ти сам і збирайся з Собеським до Османа! Поїдеш з осавулом військовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дійде, подаси мені звістку. Того самого дня знімемося, пройдемо вогнем і мечем через панські майонтки і сядемо на Низу. І от тоді побачимо, хто сильніший!
Зискар струснув головою:
— От тепер впізнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав…
М'якою ходою, що в ній вчувалися сила і міць, полковник попрямував до виходу з шатра…
Вранці другого жовтня, коли давно очікувані переговори почались і пишна валка послів втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своєму наметі, що йому перейшов від покійного курінного. За тонкою парусиною почув якусь метушню і невиразні вигуки. Здивувавшись, почув своє ім'я і лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курінним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю і вийшов з намету. Похмурий день зустрів його промоклим, вогким і холодним вітром. На майдані, посеред якого стояла курінна хоругва, зібралося близько трьох десятків козаків. Вони утворили коло, в середині якого діялося щось незрозуміле. За спинами запорожців Микита міг розібрати лише шалені блискавки шабель: хтось зчепився у поєдинку. Для запорожців справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпі, підказувало, що це не просто тренувальний бій.
Працюючи ліктями й руками, Микита протиснувся крізь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спітнілий, одягнутий лише в розхристану сорочку і шаровари Андрій Кульбаба відбивався від кремезного, в літах уже, козака на ім'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насідав на Кульбабу, так що той ледве встигав відбивати випади, які сипалися на нього один за одним. Від натуги Журко кректав і бив так, що з-під леза, коли воно зустрічало лезо супротивника, виривалися снопики іскор.
— Не дурій, Журко! Ій-богу, зарубаю! — казав захеканий Кульбаба.
— Щеня! Шмаркач, матір твою так! Я тобі покажу, як зі старшими розмовляти. На! — і від чергового сильного удару полетіли іскри.
Через хвилину Андрій вивернувся з-під страшного удару і зацідив Журкові руків'ям шаблі в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очі спинилися на Микиті.
— Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачів виставляти. Діставай, стерво, шаблю.