— Що тут діється? — не розуміючи, у чому річ, Микита позирав то на Андрія, то на Журка.
— А я тобі розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твій кінь ситий, а мій з голоду здох? Як мені тепер без коня, га? Я двох у похід брав, а тепер жодного не маю!
— А за шаблю чого вхопився? — Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кілька кроків до нього долітав важкий запах перегару.
— А того, що дурний, коли вип'є! — втрутився в розмову Товкач. — Яцько малий твоєму Гайдукові торбу з вівсом на морду почепив, а він зірвав. Та так малому зацідив, що той он без пам'яті лежить, водою відливають. А тут Кульбаба трапився, і йому в щелепу! Журко за шаблю!
Потрохи все ставало зрозумілим.
— Андрію! Сховай свою шаблю! — у Микити на скронях запульсувала жилка. — А ти давай свою сюди!
— З чого б це? На ось! — і Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив під самого носа Микиті дулю.
У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правої руки і, підбивши ногу, кинув його на землю. Коліном став на жилаву шию і видер із зімкнутих пальців руків'я шаблі. Після цього могутнім ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комір жупана і щосили струснув.
— Ти де, скурвото, знаходишся?! — голос Микити перетворився на ревіння буйвола. — Ти що собі дозволяєш?! Чому п'яний?!
Ошелешений Журко тільки махав головою, не встигаючи захмелілим розумом осмислити, що з ним діється.
— Коваля сюди! Чіпляй цей непотріб до гармати! Ти в мене, паскудо, київ скуштуєш! Забув, гнидо, звичай?! У поході сліпи залив?!
Дужі руки вхопили Журка і поволокли до найближчої гармати. Похмурий коваль розміреними ударами заклепав на зап'ястях Журка кайдани, а другий кінець тяжкого ланцюга причепив до гачка на казенику гармати. Мовчки перевірив, чи надійно, і неквапно покрокував крізь натовп. На майдані зібрався вже весь Переяславський курінь. Ніхто не розходився і після того як Журка одягнули в кайдани. Зрозумівши настрій товариства, Микита зняв шапку і виступив на середину кола. Оглянув козаків.
— Бачу я, панове-молодці, що маєте до мене мову. Тож я вас слухаю.
У натовпі зашикали. Через хвилину наперед виступив зніяковілий Півторакожуха.
— Вибач мені, Микито, якщо образять тебе мої слова. Але ти тепер наш батько і мусиш про нас дбати. Хочу, щоби чув від мене те, що маємо казати, знаю-бо тебе багато років і якщо скажу, то тільки правду.
— Кажи, Федоре.
— Журко не має рації, і за це ми його покараємо, як звичай велить… Та була в його словах і крапля істини. А саме: коні пропали майже всі. Треба щось робити, бо на зворотному шляху хоч самим у вози впрягайся. І тут їх не залишиш, бо не для того кров проливали, щоб здобич, хліб наш козацький ворогові залишити… То не твоя вина, що воно так сталося, але, будь ласкавий, покумекай, що і як.
— Нам без коней ніяк не можна! — вихопився з натовпу малого зросту лисий Панас Маківка.
— Добре, панство! Я з вами згоден! Але давайте разом поміркуємо, як ліпше вчинити. Воно завжди легше на когось перепхати… Хто що пропонує?
— Та воно і пропонувати нема що! — видерся наперед Самійло Коржик. — У турків коней треба було брати! В них вантаж на вози набрали, в них і коні знайдуться!
— Го-го-го! Добре сказав! А чим годувати?
— Та й турок не дурний! Щоб зуби не обламати…
— Не обламаємо!
— Дурний тебе піп хрестив, у них коні в таборі!
— Тихо! — гаркнув Коржик. — Я точно кажу, можна взяти. І не всі коні в таборі, я ще тоді звернув увагу, коли з Кам'янця повертали. Під лісом біля табору косяк у них на паші. Голів, певно, тисячу буде. До окопу їхнього версти півтори. Можемо спробувати.
— Від нас далеко? — зацікавився Микита.
— Близько п'яти верст. Але це не головне! Там байрак є, в ньому очерет і кущі шипшини. Якщо кинуться доганяти, то тільки туди — найближче. А там кінь не пройде. Я був так втаскався, що ледве виліз. Гнідому по живіт! А кущі колючі! Весь писок подер, жупан ось теж… А збоку і не скажеш, що там така тванюка.
— Може, й турки про нього знають? — запитав Товкач.
— Може! А може, й ні! Ти щось краще маєш на меті?
— Стривай, Самійле! — Микита вже згадав, про що говорив козак, і метикував, як ліпше прокрутити справу. — Я пам'ятаю! І охорони, може, сотня, та й ті з кістьми замість шабель. Діло кажеш!
— Аякже! — Коржик гордо задер носа.
— Та то пусте! — зітхнув Маківка. — Чим ми стільки коней прогодуємо?
— Прогодуємо! — озвався Микита.
— Чим? Навіть із возів солому з'їли…
— Як чим? А он ліс! Дубове листя. Воно, звичайно, не сіно, але якийсь час протримаємося. Поки турок не суне, нема чого байдики бити!