Журко мовчки похитав головою.
— Ну, дивися. Саламату і хліб тут ось залишу, біля гармати. А ти вибачай, відходимо тебе, як звичай вимагає. Нема чого в поході пити і без причини руки розпускати.
Журко встав на ноги.
— Бийте. Спини туркам не показував і ви не побачите.
За мить три киї загуділи, засвистіли, розсікаючи повітря. На Журка посипалися важкі удари, глухо віддаючись від грудей, спини, плечей і голови. Били немилосердно. Киї приставали з ляском, розриваючи сукно жупана і зчісуючи шкіру. На голові й обличчі Журка зачервоніла кров.
Нарешті Коржик кинув кий і витер спітніле чоло.
— Досить! Не тримай на нас зла — що заробив, те й маєш.
Усі троє повернулись і пішли геть. Журко сплюнув кров із розсіченої губи і важко сів на землю. Він не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися від київ. Зітхнувши, підтяг до себе казанок і почав їсти холодну саламату. Біль у тілі, що його залишили киї, відволікав від важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою і жував, навалившись спиною на гармату і розігнувши в колінах ноги. Через годину підійшов Келеп. Без слів він витягнув грубого кия і зиркнув на Журка. Той звівся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару підняла козака в повітря і кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках після удару, хмикнув і, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Після цього Журко не вставав десь із чверть години.
Бажаючі покарати винного підходили цілий день. Дехто лише хитав головою і відходив, дехто бив лише для виду, але були й такі, що намагалися влучити у найвразливіші місця понівеченого Журкового тіла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрізь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахміття. Іноді козаки приносили йому воду чи їжу, але на цьому й закінчувалось їхнє милосердя. Важкі киї все сипалися на Журка, а він мовчав. Лише важко дихав і спльовував кров.
Нарешті ввечері знову підійшов Келеп. Мовчки відпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка києм. Охнувши, той полетів шкереберть. Келеп подивився на скаліченого запорожця і сумно похитав головою.
— Дісталося тобі, Семене! Добре малахаїв набравсь.
Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.
— Ну от що… — Келеп підвищив голос, — досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курінного покличте…
Коли підійшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:
— От що, батьку, треба відпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством він заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, і голову за нього покладу.
Микита оглянув Журка і теж похитав головою.
— Ну, що скажеш, Семене? — запитав.
— Горілка. Вона, клятуща! Простіть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашої волі, не поминайте лихом і свічку поставте, — хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.
— Треба простити! — подивився Микита на козаків. — Що думаєте, товариство?
Кілька хвилин панувала важка мовчанка. Потім залунали вигуки:
— Пустити!
— Досить з нього!
— Тепер сам подумає і десятому закаже!
— Журко — добрий козак! Досить з нього!
— Що ж, товариство не проти… Ну, то кидайте шапки і будемо пускати козака, — підбив підсумки Микита.
Угору злетіли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнілих від крові рук Журка кайдани. В цю мить сили нарешті зрадили козака. Похитнувшись, він почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутнє плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, підхопив його й поволік до кабиці.
— Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всі печінки повідтовкли, то воно треба… Ех, що ж ти, біда… Як то воно… Ну, та годі, все владнається…
Чухаючи потилиці, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, і не впізнавали його. Хіба це той Келеп, що розкидав у бою ворогів, ламав кулаком дубові дошки і гнув підкови? Він раптом постав зовсім іншим. Відкрилась у душі суворого воїна чарівна скринька доброти. Переяславський курінь притих. Усі з повагою проводжали очима дві дивні постаті. А ті йшли повільно, невиразні у вечірніх сутінках.