— Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.
— Що ж ти запропонуєш?
— Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.
Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.
— Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.
— Я все зроблю! — Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.
Ділавер-паша повернувся.
— Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?
Радул знітився.
— Великий візир надзвичайно проникливий. Так, я дещо не записав.
— Що саме?
Погладжуючи довгі вуса, Радул повернувся на своє попереднє місце.
— Нехай візир не думає, що я затіяв за його спиною власну гру. Всі мої помисли тільки на здійснення волі падишаха…
— Отже?
— Крім того, вони вимагали звільнити в'язнів семивежного замку. Серед них Станіслав Конєцпольський, Лукаш Жолкєвський, Самійло Корецький і Володимир Фаренсбах. Але я вирішив цей пункт угоди не оголошувати, оскільки він неможливий. На мою думку, і в інших питаннях ще чимало розбіжностей.
Ділавер-паша засміявся.
— Наш друг, господар Волощини, став неабияким тонким дипломатом.
— Я змушений ним стати.
— О, — здійняв брови великий візир, — у чому ж така велика необхідність?
— Вона більша, ніж ви вважаєте. Волощина, як ніхто інший, страждає від війни. Народ стогне, а я мушу слухати цей стогін, неспроможний нічим зарадити.
— Але ж Порта стоїть і на захисті ваших інтересів.
— Так. Я вдячний протекторату Блискучої Порти. Тому хочу швидшого закінчення війни.
— Добре, — зітхнув Ділавер-паша, — іди й не забудь: увечері я чекаю на послів Ляхистану.
Того самого вечора до шатра Ділавер-паші прибули Жоравинський і Собеський. Радул уже конфіденційно повідомив їх, про що йтиметься, і комісари підготувалися до довгої суперечки, розриву переговорів і навіть до арешту. Тож вони були дещо здивовані, коли Ділавер-паша помахом руки випровадив усіх присутніх і з посмішкою вказав на м'які, розшиті золотом міндери біля низького столика. На столику, вкритому різьбленими зі слонової кістки арабесками, стояли кришталеві вазочки з солодощами і золоті кунгани із запашним шербетом.
Наповнивши келихи, візир проголосив тост за дружбу між державами і запросив усіх скуштувати шербету. Після цього відставив келих і приклав до вуст шовкову хусточку. Посли теж відставили келихи.
Ділавер-паша почав без звичайної азійської пишномовності:
— Не буду приховувати, мені не зовсім зрозуміла угода, що її стільки часу ви, мої друзі, відпрацьовували з моїми вірними слугами. Чим викликана впертість шановних послів?
Собеський і Жоравинський перезирнулися.
— Що має на увазі великий візир під терміном «упертість»? — стримано запитав Жоравинський.
— Саме те, що виявили ви у поданих мені Радулом листах. Мене дивує впевненість Ляхистану, що падишах, хай продовжиться його щаслива влада над нами, піде на підписання миру з такими умовами.
Собеський не здивувався. Щойно він із Жоравинським обговорював відповідь саме на таке питання.
— Тоді ми хотіли почути, які умови влаштують великого візира і Блискучу Порту.
— Добре. Намагатимуся говорити коротко. Перше: обіцянки стримати запорізьких розбишак — це, звичайно, добре. Але я вимагаю справедливої кари тим, хто зрадливо нападав на наші міста і проливав кров правовірних. Хижацьке гніздо, що ним є Січ, повинно бути знищене навіки! Друге: як вам відомо, Порта завжди тяжіла до миру з Ляхистаном, незважаючи на вашу віру і ще десятки підступних вчинків, що на них були щедрими королі. Але чаша терпіння наших предків переповнилася після віроломного нападу короля Владислава II Ягеллона у рік, за вашим літочисленням тисяча чотириста сорок четвертий, коли цей мерзенний клятвопорушник, знехтувавши мирною угодою, без оголошення війни повів військо на Адріанополь. Аллах допоміг туркам, і славний султан Амурад розбив Владислава під болгарською Варною. Відтоді Ляхистан став васалом Порти і повинен платити щорічний харач, який, до речі, вже багато років не сплачується. Тож я стою на поновленні сплати харачу. І, нарешті, третє: мене дивують ваші зазіхання на Молдавію. Адже молдавські князі давно визнали протекторат Порти. Чому ви заявляєте на неї свої права?