— Ну, чого мовчиш?
— О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своїх славних синів…
— Що?! Не мели, кажи — скільки?!
— Близько тисячі сейменів. І дві сотні яничар із бюлюка паші Мустафи наклали головами.
Очі Османа II дико заблищали. Він рвонув з місця коня і, під'їхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкі пальці глибоко вп'ялися в гладку шию візира.
— Ти здурів! Це неможливо!
— Це правда, повелителю, Аллах прогнівився на нас, — Гусейн харчав, але не смів поворухнутися.
— Козаків була лише жменька! Поясни мені, як вони могли знищити таку кількість війська?
— Ні, володарю землі й неба. Гяурів було кілька тисяч, і вони, як звірі, сховалися до нори. Тож щоби здолати їх, довелося піти на деякі втрати…
— О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!
Осман спішився і віддав коня служці. Мов із-під землі перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, і нефритовий столик із золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезні охоронці. Невільниця у напівпрозорих шароварах, що крізь них проглядали стрункі дівочі ноги, по вінця наповнила всипаний самоцвітами келих тридцятирічним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сів на подушки. Схопив келих і миттю перехилив його. Невільниця знову схилила кунган над келихом, але Осман відсторонив її.
— Досить. Ну, де вони?
Здалеку з'явилися п'ятеро вершників. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранців. Валка повільно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезні чуби запорожців геть злиплися від чорної запеченої крові, а на засмаглих обличчях не залишалося живого місця від синців і подряпин. Наблизившись, полонені спинилися за десяток кроків від султана. Між ними і ложем Османа відразу виросли четверо яничарів із шаблями наголо. З-під заліплених кров'ю і землею лобів на Османа поглядали повні ненависті очі.
— А чого вони стоять? — нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-паші.
Візир махнув рукою, і охорона почала бити козаків прикладами яничарок, примушуючи їх упасти на коліна перед могутнім падишахом. Поступово всі попадали. Ні слово, ні єдиний стогін не вихопилися з козацьких горлянок. Хтось намагався піднятись, але, отримавши нові удари, знову падав на землю. Це тривало кілька хвилин. Потім Осман підняв руку:
— Перестаньте їх товкти! Скоро мені не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.
Четверо бранців піднялись і, хитаючись, допомагали встати товаришам. Рясні краплини крові стікали зі змучених людей на зелену траву.
— Я бачу, ви не дуже поштиві. Хтось розуміє турецьку мову?
Зависла тиша. Гусейн-паша миттю покликав перекладача. Прибіг наляканий волох і, упавши долілиць, вклонився султанові. Осман повторив запитання ще раз. Наперед вийшов літній запорожець.
— Перед собаками спину не гнули і не будемо. Можеш нас убити, а плазувати — заслинишся! І мови твоєї не знаємо.
Волох швидко переклав. Султан зловісно посміхнувся.
— Ти знаєш, урусе, що з вами буде?
— Здогадуюсь.
— Я хочу зрозуміти. Невже ти не боїшся? — Осман підійшов ближче до козака та, скривившись, повернувся на міндери. — А твої товариші? Я бачу серед вас ще зовсім юних.
— Кого, тебе? — козак хрипло засміявся. — Товариство, оця нікчема хоче запорожців налякати! А ти зніми штани і покажи нам те, що нижче спини. Мо', тоді?
Волох побілів від страху, але переклав усе слово в слово. Осман, не пам'ятаючи себе від люті, зірвався на ноги. Схопив у яничара шаблю і щосили рубанув нею козака по шиї. Запорожець із хрипінням сів на землю. З пошкодженої артерії сильним струменем забила кров. Він кілька разів ударив ногами й затих. Султан підійшов до наймолодшого серед бранців. Хлопчині на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за підборіддя, Осман заглянув у каламутні від болю очі.
— Скільки тобі років, гяуре?
— Сімнадцять.
— Отже, і ти нічого не боїшся?
— Боюсь.
— О, це досить цікаво! Ми тебе послухаємо.
— Боюсь, що товариші мої скажуть, що я помер не як справжній козак!
— Добре! Це ми тобі дозволимо! Помреш як собака!
Осман витягнув ятаган і вдарив хлопця ним у живіт.
Той застогнав і зігнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими від крові. Султан підхопив його за чуб і підняв голову, знову намагаючись заглянути у вічі.
— Ти задоволений? Скажи, тобі подобається?
Хлопчина щось пробелькотів.
— Що він каже? — звернувся Осман до перекладача. Білий від страху волох побілів ще більше і дрібно затремтів.