— Він посмів зрівняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моїм вустам!
— Шайтан!
Осман повалив хлопця на землю і, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сіпнувшись, хлопець помер.
— Ну, добре. Поговоримо інакше. Принесіть лук.
Султан сів на подушки і дозволив наповнити свій келих вином.
— Ти! — він указав на одного з козаків. — Скажи, скільки людей у вашому війську.
Той весело посміхнувся.
— Багато. На вас усіх вистачить, крові вашої пустити. У нас, на Запоріжжі, так: що лоза — то козак, а де байрак — там по сто, по двісті козак. Тож привітати тебе буде…
Запорожець не договорив: стріла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан відклав лук.
— Тепер ти, — він указав на наступного бранця. — Скажи хоч, скільки вас у тій печері було. Якою силою ви понад тисячу моїх вояків на той світ відправили?
Бранець, здавалося, не помічав, що сталось із його товаришами.
— Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бісові діти, нас не підкурили. Ось така правда. Повертай ліпше, султане, голоблі додому. Там, — він вказав у далечінь, — таких, як ми, десятки тисяч. Ніколи славні запорізькі лицарі вам цієї землі не віддадуть. Кров'ю вмиєтесь і тут, у Волощині, і в самому Царгороді!
— Він сказав правду? — Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.
— Він бреше, о падишаху. Нехай твої божественні вуха будуть закриті для брехні цього гяура. Я клянуся тобі, їх було не менше двох тисяч.
Осман звернувся до козака:
— А яка тобі різниця, собако, де ми вмиємося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обіцяю, мої кати будуть старанними, — він знову схопився на ноги. — Я накажу всіх вас четвертувати! Ти знаєш, що це?
— Ні, розкажи.
— Завтра, на світанку, тобі відріжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стік кров'ю, щоб добре зрозумів, що з тобою діється. Потім через годину тобі відітнуть ногу. До коліна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до півдня, і кожен із моїх славних аскерів зможе плюнути тобі в очі! Опівдні тобі відріжуть другу руку по лікоть, а ще через годину ступню другої ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцінити могутність Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей світ, і навіть свого нечестивого бога. І коли, нарешті, ти все це зробиш, з останніми променями сонця тобі відітнуть голову. Повір мені, ти чекатимеш цієї миті так, як не чекав нічого ще у своєму нікчемному житті! Тобі подобається?
Козак байдуже сплюнув і витер кров із розбитих губ.
— Що ж, усе в руках Божих. Скільки міг, вас, поганців, бив. Тепер ось і мій час. Шкода тільки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи півтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожців, так кажуть: убив бусурмана — гріх один прощений, убив двох — два гріхи. То я, певне, за свої сорок років і не нагрішив стільки, скільки спокутував. А все одно мало! На тебе хоч плюну, тварюко, а вже радість!
Козак, намагаючись дістати до Османа, плюнув кривавою слиною. Султан злякано відсахнувся, хоча між ними і була значна відстань. Задихаючись від люті, він заволав:
— Четвертувати! Усіх четвертувати! Заберіть їх геть з моїх очей!
Яничари злякано затупотіли, відганяючи бранців подалі від розлютованого падишаха. На траві залишилися три закривавлені тіла. Осман наказав подати коня і, скочивши у сідло, погнав геть. Намагався повернути настрій, що зник після бесіди із запорожцями. Чортові козаки насмілилися вивести з рівноваги його — володаря світу, повелителя Блискучої Порти! Вони ще заплатять за це… Чи, може, вони дійсно не бояться ні мук, ні смерті? Шайтанове плем'я! Їх треба винищити до ноги, і він, Осман II, зробить це за будь-що. Він спинився на високому пагорбі над Дністром. Далеко попереду вимальовувався Хотинський замок і ворожі позиції з високими валами і польовими укріпленнями.
Сагайдачний під'їхав до передньої лінії возів. Стомлені воли, важко напружуючись, тягнули свою поклажу, що слугувала одночасно й рухомою фортецею їхнім господарям. Велетенське коло, утворене обозом, повільно перевалюючи через пагорби і долини, підібралось упритул до табору Карла Ходкевича. На плечах у козаків міцно сиділа орда Кантемір-мурзи. Татари постійно робили спроби атакувати козаків, але весь час обламували зуби об добре налагоджений мушкетний та гарматний вогонь. Маленькі косоокі вершники то кидались у бій, засипаючи ворога хмарами стріл, то раптом усі разом кидалися назад. Боягузлива тактика кримських людоловів була безсилою проти дисциплінованого козацького війська.