— Усе ж треба подякувати шляхтичеві. Пані була дуже мила.
Козаки зареготали.
— А що я казав! — гукнув Андрій. — Таки десь у стіжку пестив панянку наш Горбоніс, дарма що порізаний був!
— Та іди ти к бісу, єретична душа, усе гріхи на думці!
Раптом від польського табору почувся чистий голос сурми. Серед поляків почався рух: армія шикувала бойові порядки. Гусари, рейтари, драгуни й піхотні роти займали свої місця, очікуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись і козаки. Полк за полком, сотня за сотнею піднімали різноколірні прапорці на довгих ратищах. Ліс списів вражав своєю кількістю. У центрі запорізького війська вирізнялися довжезними оселедцями на голених головах славні низові лицарі Семена Шила. Січовики займали найвідповідальніший відрізок фронту, чим дуже пишалися. Від яскраво-червоних жупанів рябіло в очах. Запорожці чекали команд, спокійно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.
Із Ходкевичем на чолі перед шанцями з'явилось усе командування польської армії. Бадьоро вітали вояків, вимахували мечами й шаблями, високо здіймаючи зброю вгору, розпалювали коней. Витанцьовували благородні тварини й несли перед щільними шеренгами вояків не менш благородних вершників. Ходасевич, наслідуючи славетних полководців Риму, бажав мовити напутнє слово перед рішучою битвою. З козацьких рядів, широко розправивши плечі, виїхала генеральна старшина і полковники. Першим виїжджав Сагайдачний у високій бобровій шапці й вишневому, із золотим шиттям, лундишевому жупані. Позаду тримався генеральний осавул Ганжа, генеральний суддя Сокальський, генеральний хорунжий Околович і генеральний писар Боюнь. Далі їхав Семен Шило й чотирнадцять полковників: Іван Зискар, Богдан Куроша, Тиміш Федорович, Федір Мойсих, Гордій Писарка, Федір Білобородько, Данило Деркаль, Адам Подгурський, Сидір Симакович, Василь Луцкевич, Яцько Гордієнко, Цецюра Севрюк, Іван Гордій та Михайло Дорошенко.
Нарешті стали всі, утворюючи за плечима закутого в залізо рейментаря різнобарвний натовп. Ходкевич підняв угору меч і завмер. Очікував, поки настане цілковита тиша. Над полками пробіг тихий шелест і затих у далечині, мов грайливий весняний вітерець. Лише зрідка чулося іржання коней та неголосний дзвін збруї. Над головами тріпотіли хоругви, значки та прапорці.
— Благородні шляхтичі! Жовніри! Славне запорізьке козацтво! — почав Ходкевич промову. Його голос, несподівано твердий, як залізом, вирубував слова, що мали надихнути вояків на перемогу. — Для всіх нас настав час, який вирішує все! Життя чи смерть… Воля або бусурманський полон! Мов чорна хмара, яка принесла холодний і нищівний град, нависла над Річчю Посполитою загроза з ісламського півдня. Наша спільна батьківщина знаходиться перед страшним вибором — вибором існування або знищення. Там! — Ходкевич, дивлячись прямо перед собою, викинув руку вправо, — ваші домівки. Ваші немічні батьки, малі діти, кохані жінки. Усі вони у цей час із німим проханням дивляться на нас. Це прохання — захисти! «Захисти!» — благають вони нас. Тому що на нас і тільки на нас лежить відповідальність за них…
Дев'яносто тисяч людей, тамуючи подих, ловили кожне слово коронного гетьмана. Не могли відірвати від нього очей. А він, розпалившись власними словами, мов виріс над рівними рядами вояків, піднявся над ними, з палаючими очами карбував промову:
— Погляньте на обрій! — рука у сталевій рукавиці стрімко злетіла, вказуючи позад себе. — Мов сарана! Мов мерзенна пошесть, обсіла квітучу землю скільки бачить око. Вони чекають нашої крові. Хіба очі лицаря можуть спокійно дивитися на цю зграю? Ні! Хіба серце вояка буде спокійно битися, поки бусурманська наволоч топче нашу матінку-землю? Теж ні! Тому я закликаю вас — не шкодуйте ні крові своєї, ні самого живота для перемоги над варварами. У ваших жилах тече кров великих князів Галицьких і Острозьких, Ґедеминовичів і Коріатовичів. Тож покажіть, на що здатні їхні славні нащадки. Бийте ворога нещадно! Бийте так, щоби земля горіла під ногами у поганців. Щоби небо кололося над ними, як від кари Божої. Хай вас не тривожать ці шатра, що їх ви бачите напнутими для задоволення пихи тирана і для залякування вас. Більшість із них порожні й виставлені тільки напоказ. Не думайте, що слони і верблюди становлять бойову силу; вони надто обтяжені поклажею і гнуться під її вагою. Вважайте нікчемними тінями це збіговисько азійців, слабких духом і тілом, зманіжених розкішшю, уподібнених натовпу жінок. Їм не втриматися при першому ж поклику польської бойової сурми, при першому ж залпі вашої зброї, бо ж ви справжні воїни, вихованці могутнього Марса! Я вірю у вас, діти мої! Захистіть дідизну нашу і не посоромте честі старого вояки. Я вірю у вас!