Над полем, повільно наростаючи, піднявся шалений крик. Багатотисячне військо вітало Карла Ходкевича. Гусари розпалювали коней, піднявши вгору блискучі клинки шабель. Щосили вимахували прапорцями на ратищах прусські й польські жовніри. Над козацькими полками у повітря злетіли тисячі шапок. Однак іще більший рев піднявся серед запорожців, коли повз них проїхав Сагайдачний. Козаки в одному несамовитому пориві вітали колишнього гетьмана. Оглушливий галас розкотився над полем, лякаючи коней навіть у турецькому таборі. Сагайдачний, піднявши шаблю, заглядав в обличчя козаків, минаючи сотню за сотнею. Помилки бути не могло — доля Бородавки вирішена. Козаки віддадуть гетьманську булаву йому, Сагайдачному. Але чи хоче він цього? Чи втримає у своїй скаліченій руці? Адже разом із коштовними клейнодами козаки доручать йому і свої долі… Сагайдачний почував себе старим і немічним. Приходила навіть зрадлива думка повернутися до Києва, щоб серед тихих стін Братського монастиря зустріти смерть, відпочиваючи від бур військового життя. Але тепер, коли зазирнув у ці мужні відкриті обличчя, він відкинув таку думку: ще не час. Доведеться ще раз послужити Батьківщині. Сагайдачний кинув погляд на затягнуту в лубки руку: крізь тонку білу матерію пов'язок знову проступила кривава пляма…
На Дністер, минаючи версту за верстою, зі сходу наповзала темрява. Сонце залишило на обрії червонясту заграву і сховалося. Наостанку вдосталь попестило землю теплими променями і померло, щоб раптом, подібно до казкового Фенікса, відродитись із праху й попелу. Легенький вітерець дмухнув на захід, немов хотів наздогнати день, що спливав. Дмухнув і одразу ж затих. Поступово цілковита тиша оповила два велетенські табори. Земля, здавалося, передчувала, що настав останній мирний вечір над пагорбами Хотина. Тиша линула, подібно невидимому вартовому, заглядала в душні, сиві від дощів і сонця намети, де покотом спали прості вояки. Пливла біля розкішних шатер рейментарів. Кидалася злякано від храпу, форкання коней, реву верблюдів, віслюків, дивної сурми напівсонного слона. Нарешті ніч чорною ватою поглинула усе. Природа прощалася з мирним життям і готувалася зустріти гуркіт гармат прийдешнього дня.
На полі бою
Настав ранок другого вересня. Зустрів, насміхаючись, по-літньому теплою, сонячною погодою. Дві величезні, за європейськими мірками того часу, армії приготувалися до бою. Стояли віч-на-віч, пильно розглядали ворога і готувалися до кривавої роботи.
Попри прогнози, Осман II вирішив іти на штурм ворожого табору одразу, не даючи можливості відпочити стомленим дорогою воякам. Перед військами султана їздили бюлюк-паші, впорядковуючи різноманітні натовпи численних племен і народностей Османської імперії. Через годину після сходу сонця повільно рухнулися, посунули на козацько-польський табір. Ішли неспішно, заповнювали собою весь простір. Весело грали музики, чувся радісний спів. Солодкоголосі східні мелодії робили наступ схожим на святковий хід трубадурів, лише ліс списів над головами аскерів, сейменів, яничар і сипахів говорив про справжні наміри турків. За милю від табору спинилися. Хмара куряви позаду війська дала зрозуміти, що за вояками просувається велетенський обоз. Осман, маючи намір знести ворога одним нищівним ударом, не вважав за доцільне будувати укріплення. Тепер цей широкий фронт перед козацькими шанцями й був османським табором. Перед ним, пригинаючись до грив, летіли вершники, запрошували ворога до швидкого жорстокого двобою. Подекуди цілі загони кримчаків і ногаїв мчали майже впритул до польських шанців. Поганяли швидких своїх коней, з гиком і посвистом насміхаючись над схованими за окопом ворогами. Цвьохнули перші стріли, що лягли, не долітаючи до шанців. Шляхта розпалювала коней, але не виходила в поле. Панцирні гусари й рейтари, очевидно, вважали недостойним для себе вступати у двобій із погано озброєними татарами.