Андрій ще раз подякував, схиливши голову.
Сагайдачний повернувся до поляка:
— Отже…
— Марек Грабовський, пане мосць. Хорунжий його ясновельможності. Його милість чекає на вас у замку, в комендантському палаці, на нараду.
— Добре, передай Ходкевичу, що я буду.
Сагайдачний повернув коня, чим дав зрозуміти, що розмову закінчено, а Андрій раптом згадав розповідь Горбоноса і звернувся до хорунжого:
— А чи ти не з Кам'янця на Поділлі, голубе?
Поляк спалахнув:
— З ким говориш, хлопе?!
— З тобою, з ким іще? — Андрій покрутив головою. — Хто ще мене слухає?
— Лайдак! Сто дзяблів тобі! Як треба з уродзоним шляхтичем розмовляти? Ось я тебе батогом! — Грабовський замахнувся.
— Но-но! — відскочив убік Кульбаба. — А то ще й шаблі скуштуєш. Відповів би ліпше на питання, мо', діло до тебе яке.
Шляхтич не вгавав, але виливши на запорожця потік лемківської лайки, усе ж зацікавлено мовив:
— Ну, з Кам'янця, що далі?
– І малжонка у тебе Юстися?
— Так. А ти звідкіля пані Юстисю знаєш? — Грабовський підозріло примружився.
– І зовсім я її не знаю, — викрутився Андрій. — Зі мною в курені козакує сусіда ваш, Яцько Лях. Тобто зараз він Лях, а як раніше звався, то не відаю. Казав, що знає тебе. Але, бачу, що з таким цабе і говорити йому нема про що.
Грабовський погордливо відкопилив губу.
— Я ваших запорізьких харцизяк не знав і знати не хочу. Поступися, смердючий хлопе, дай проїхати!
Андрій неквапливо поступився і вдавано почав винюхувати свою сорочку.
— Може, потом і тхне від мене — у бою був. А ти за окопами сидів, «мальвазію» дудлив, напевно, квіткою пахнеш?
Грабовський побілів із досади і щосили вдарив коня острогами, мстячись тварині за глузування козака.
— Ще зустрінемося! — кинув наостанку.
Андрій, задоволений подарунками Сагайдачного і перемогою над пихатим Грабовським, попрямував до коша. Остання пригода розвеселила його, і він уже смакував, як розкаже її товаришам…
Зрада, яка не вдалася
У таборі палахкотіли сотні яскравих кабиць. Час був вечірній, тож кашовари спритно куховарили біля велетенських мідних казанів. За розмірами їх було достатньо, щоби варити у пеклі грішників. Спітнілі козаки помішували дерев'яними веслами куліш, стурбовано куштували, дмухаючи на гаряче вариво. Смачні пахощі лоскотали ніздрі, підіймаючись над табором. Стукали сокири, мекали й бекали ще поки що численні вівці, кози, корови. Шмигали у пошуках їжі обдерті собаки. Козаки великими купами сиділи, розставивши у піраміди списи та мушкети. Біля розпакованих возів лежали різноманітні пожитки, скубали сіно коні. Подекуди біліли парусинові намети. У густій імлі бренькала кобза.
Андрій чимчикував до переяславців, усе ще розглядаючи подарованого Сагайдачним пістоля. Такої розкішної зброї він не бачив ще жодного разу за все життя. Милувався роботою майстра, та так, що забув дивитися під ноги.
— Куди валиш, мурло туподушне! — гаркнув хтось над вухом, аж Андрій підскочив.
Підняв голову. Над ним нависав комонник із малахаєм у руці.
— Під колеса захотів, чи що? — запитав уже спокійніше.
У нього за плечима рухалася дивна валка. За десятком розкішно вбраних волохів кілька запряжених волами велетенських кантар. Круторогі, натужно впираючись у землю могутніми ногами, тягнули багатопудовий вантаж. Ковані подвійною залізною шиною колеса залишали в землі глибоку колію. Андрій придивився до переднього волоха. У його обличчі промайнуло щось знайоме, щось таке, що насторожувало. Десь він його бачив, і тепер, поглядаючи на важкі вози, він силкувався пригадати де. У пам'яті поступово виросла дерев'яна засіка, швидкий, немов куля, штурм і розкидані у траві тіла вбитих татар. Здається, Ион… Коли його, зв'язаного, підвели до Микити, все поривався цілувати тому чоботи. Вози біля комори… І раптом Андрій пригадав. Мозаїка минулого поступово склалась у яскраву картину. Андрій наздогнав козака, котрий щойно його облаяв.
— Гей, товаришу, що це за люди?
— Та відомо ж, волохи, хіба не бачиш?
— Куди ви їх супроводжуєте?
— До Ходкевича. Посли султана. Певно, сподобалося наше військове привітання! Ач, скурвий набрід, послів присилає.
— А що вони хочуть?
— То не відаю. Сказано до Ходкевича доставить.
Андрій спинився. Недобре передчуття стиснуло груди.
Ой, не просто для привітань приїхали ці люди! Треба було з кимось порадитися. Микита! Чортяка знатиме, що робити, за малим не характерник. Андрій, притримуючи шаблю, кинувся до коша.