Выбрать главу

Запорожці вечеряли. Небо зовсім почорніло, і навколо кабиць примарне світло вихоплювало стомлені вусаті обличчя. Час від часу хтось шкреботів ложками по міді казанів. У тиші чувся неголосний спів. Невидимий у темряві молодик сумно виводив думу про козака Байду. З темної громади окопів час від часу перегукувалися вартові.

Андрій знайшов Микиту біля одної з кабиць Переяславського куреня, де той ретельно гострив шаблю. Веселі відблиски вогню бігали по блискучому клинку. Точило виводило свою скрипучу мелодію.

— Маю нагальну справу до тебе, Микито.

— То кажи, — Микита плюнув на камінь і знову затер ним по шаблі, не піднімаючи голови.

— Пам'ятаєш того волоха, що ми пустили, коли хутір узяли.

— Який хутір? — у Микити в голові вже вирувало завтрашнє бойовище. Він не відразу, але пригадав.

— Ну? — заглянув в очі Кульбаба.

— Кондулеску, здається? То що воно?

— Він тут. Я його тільки що зустрів. Та якого! Вбраний, наче паша бусурманський. З ним іще кілька волохів. Вози також. Тяжелезні! Воли ледве тягнуть. Кажуть, посли до Ходкевича від султана. Для чого б це? Тільки ж гуляти почали, наче і домовлятися зарано.

— Щось тут нечисто, бодай їх чорт, — погладив вуса Микита. — До Ходкевича кажеш?

— До нього.

— Треба розповісти кошовому. Пам'ятаєш, як нас татари перепинили? Чи не його, бува, робота, якось усе швидко тоді трапилось!

– І я про те думав. Крім нього, нікому, ми ж усіх порізали. Якщо я не помиляюся, турки задумали велику зраду…

Знайшовши кошового в отаманському наметі, розповіли йому все. Семен Шило трохи помислив і, натягнувши шапку, повів козаків до Сагайдачного.

— Чолом, батьку. Справа до тебе невідкладна, вислухай.

Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалічену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував її якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стільці у кутку намета.

— Сідайте, панове молодці, кажіть, що маєте.

— Ось він розкаже, — Шило кинув головою на Андрія.

— Знову ти, Андрію! — здивувався Сагайдачний, упізнаючи Кульбабу.

— Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка…

Через кілька хвилин, вислухавши розповідь козаків, Сагайдачний гукнув вартового.

— Де ті волохи, що до Ходкевича просились?

— Тут ще, у таборі. Чекають дозволу проїхати до замку.

— От і добре, що тут. Там серед них є такий Іон Кондулеску. Візьми кількох молодців і тягніть його сюди. Та добре у возах подивіться. Напевно, зраду везуть нам молдавські круторогі.

Охоронець миттю зник. Через кілька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводі кількох козаків. Улесливо посміхнувся.

— Довгих років життя панові гетьману. Радий бачити великого українського лицаря і борця за православну віру.

— Дякую, — стримано відповів Сагайдачний, — відразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.

— Тю! — вихопилось у Микити. — Віру святу згадав. А що татари? Чи не їм ти провіант стягував у себе на хуторі?

Волох блиснув очима, впізнавши Микиту. Раптово він зблід. Пальці на руках дрібно затремтіли.

— Пане гетьмане! Прошу оборонити мене від цього вовкулаки. Він хотів мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Ніколи врятувала мене від хижих лап харцизяки.

Микита з несподіванки замовк.

— А що в тебе на обійсті татарове робили? — Сагайдачний махнув рукою, відсилаючи джуру, який закінчив перев'язку.

— Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоєць, і їх побив, і пахолків моїх. Як не від одних біда, так від других!

— Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомість, плече до плеча з вами проти нас билися, — похмуро відповів Микита.

У намет увірвався полковник Дорошенко.

— Де скурвий волох?!

— Що трапилося, Михаиле? — спокійно запитав Сагайдачний.

— У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрі подарунки Осман наготував нам на погибель!

Сагайдачний недобре посміхнувся, глянув на Кондулеску.

— Що тепер скажеш, Юдо?

— Не відав я, панемосць про це! Вороги підклали. Хрестом святим клянусь!

— Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабиці заліза розжарить, — Сагайдачний повернувся до джури: — швиденько! Пан значний, чекати не любить.

Кондулеску гепнувся на коліна і поплазував, заплутуючись у довгих полах квітчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботі, Дорошенко.

— Стояти, змію гаспидський! Хлопці, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.