— За ойчизну! — загудів Собеський.
— За ойчизну! — у черговий раз усі підхопилися на ноги.
Випили. Владислав не сів, а майже впав у крісло.
— Вони справні ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не відзначити!
— О так! — Ходкевич підтримав Владислава, що похилився у кріслі. — Найсвітліший князь не перебільшує. За ці дні Сагайдачний показав чудеса хоробрості. Незважаючи на рану, сам водить козаків у бій.
— Сміливість хорта, якого цькують на ведмедя! — пихато надув губи Любомирський.
— Сагайдачного поранили? — стрепенувся Владислав.
— Так, цей неприємний епізод відбувся, коли він вирушив на пошуки Бородавки.
— За Сагайдачного! — Владислав підхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чверті на білосніжну скатертину.
Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комісари неохоче, але підняли келихи. Захмелілому Владиславові ніхто не смів перечити. Королевич перехилив келих і гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, підняв угору вказівний палець.
— Його сміливість мені відома, я бачив цього хлопа в ділі! Чортова Московія!.. Де музики, прошу?
З далекого кутка залунали музики, які до цього сиділи нишком, побоюючись завадити вельможній бесіді.
— О! Це є краса, насолода шляхетної душі! — Владислав на мить прикрив очі, поглядаючи в уявну далечінь, потім подивився посоловілим поглядом на Ходкевича.
— П-про що я мовив?
— Про Московію.
— О! Пан Єзус забув своєю милістю сю країну!
– І за Сагайдачного.
— Так! Так! Він таки добре нам пособив своїми т-тридцятьма тисячами козаків. Ми пили за Сагайдачного?
— Тільки що пили, — поспішив відповісти Любомирський.
— Добре! То славний л-лицар!
— Але ваша милість забула — ці хами призвели до того, що ми маємо на нинішній день. Якби не вони, війни з турками могло б і не бути.
— Я згоден із паном Любомирським. Хіба не Сагайдачний розколошкав осине гніздо своїми морськими походами? — кинув Синявський, що дотепер мовчав.
— Так, — відповів Жоравинський, — але й татарва вивела з наших земель тисячі й тисячі людей. Україна незабаром стане безлюдною, хто тоді, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?
— То пусте, — махнув рукою Владислав, — дякувати Богові, до Варшави татари не добігають.
На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кінці столів ревіли пісню дрібні командири, роблячи музику схожою на какофонію. Ходкевич одним поглядом примусив їх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:
— Найліпше буде використати їх у своїх цілях. А потім видно буде. Сила їх значна, тож мати таких ворогів небезпечно. Краще мати їх спільниками, а Сагайдачний прихильний до Польщі. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.
— Це не просто, — відповів Ходкевич. — Ми не зможемо їм цього наказати, бо такі питання вирішує козацька рада. Але я зі свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рішення. Сагайдачний і майже всі полковники згідні. Залишається дочекатися Ради, а в останні дні було не до цього.
Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.
Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.
Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.
Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.