Нарешті кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорні, русяві та сиві оселедці куйовдив лагідний вітерець, що дув з Молдавії, наповнюючи повітря пахощами полину і степових трав. Десь із-за обрію несло свіжою сосновою живицею.
— Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… — тільки й схлипував Сипаха. — Я вже й не вірив, що побратима зустріну… Всяк день за тебе молився, хоч вір, хоч ні…
— Що ти, Трохиме, — глухо відповів кобзар, — усі під Богом ходимо. Як він, Всевишній, захоче, так і нам жити. Видко хотів, щоб я до братчиків повернувся, так воно й сталося. Розкажи ліпше про товаришів наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони — чи ще в цьому світі, а чи у ліпшому?
— Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно ні Ляшенка, ні Дишла, ані старого Кульбаби. Пам'ятаєш Петра Кульбабу?
— Чом ні, добрий був козарлюга… Та й інші нівроку. Царство Небесне і слава вічная вам, братчики! — кобзар перехрестився.
— А інші живі, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собі добру згадку залишив — сина Андрія. Тішуся хлопцем, не натішуся… Поки є такі, Січ-матінка житиме!
— Що ви, батьку, облиште! — зніяковів Кульбаба.
— Та тільки галаган чортів, язик, як помело! — додав Сипаха.
— Господи праведний, голос неначе у Петра, Матінко Божа! — сліпий почав мацати рукою навколо себе. — Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки мої, ой недоля. Ще й шаблею не натішивсь, а тут і кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?
— Петро, чи що?
— Петро Сагайдак.
— Живий Петро, живий! Гетьманує Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, він буде з булавою! І раніше не раз її тримав. Великої слави з ним мали!
— Добре кажеш. Я його ще зовсім молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завів до нього, радість зробив би каліці… — по обличчю кобзаря потекли рясні сльози.
— Що ти, братику, як же не відведу!
— То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорізькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипікали очі, так і течуть…
У польському таборі озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу турків було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козаків плюнув і смачно вилаявся, поминаючи пророка правовірних. З окопів поверталася нічна варта, йдучи на смачні пахощі кабиць. Курінні отамани підганяли коней, розподіляючи козаків по окопах. З найближчого до січовиків полку Цецюри Севрюка почувся спів. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:
Натовп довкола кобзаря вмить ожив і зарухався. Ішли мовчазні під впливом почутого, але вже через кілька кроків поверталися до розміреного розкладу битви. До чергової атаки залишалося все менше часу.
На шанцях кипіла робота. Відклавши до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрі фоси, «печі», підвищували вали. Поправляли старі укріплення, впорядковували позиції. У багатьох місцях довелося засипати величезні рови, пробиті в окопі великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укриті бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкі вози, що їх відразу засипали землею: вони мали захищати від вогню мортир. Ці пращури сучасного міномета сипали ядрами зверху і робили високі вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармаші, обладнуючи позиції для нових гармат. Хижі пащеки націлювалися на вчорашніх господарів.
Максим, Андрій та Микита, що працювали серед інших переяславців, час від часу поглядали в бік турецького табору.
— Нині довше, — ні до кого не звертаючись, мовив Микита.
Максим стер із чола піт і подивився на південь.
— Уже скоро.
Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзі його старанність помітив і Андрій. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посміхнувся у вуса. Спітнілий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найліпше становище: язик в Андрія був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, і вони обидва завмерли, очікуючи інтермедію.
Андрій не забарився.
— Товкачику! — мовив він діловито.
— Або що?
— Десь у тебе на хуторі добрий мед!
— Який мед? — незрозуміло закліпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож він дивився на Андрія, високо задираючи голову.