— Ну то й добре, що хропе. Козак не таке лихо боров. І на цей раз поборе, — зітхнув Андрій.
Микита кинув на нього швидкий погляд. Кульбаба говорив не в своєму звичайному стилі, і це дивувало. Може, Максимова рана так вразила? Та через хвилину той уже у своїх ліпших традиціях скубав Товкача. До такого Кульбаби всі звикли. Раптом Микита, щось пригадавши, поманив Яцька. Хлопчина підскочив і застиг, уперши очі в землю, як того вимагав звичай.
— Чи багато коней в обозі побило? — запитав у нього Микита.
— А десятки чотири! Тепер ми їх далі відігнали.
— Гайдука мого знаєш?
— Звичайно, батьку! Ото добрий кінь, вогонь!
— Цілий?
— Та цілий!
— А де він зараз?
— З іншими, у курінному косяку.
Микита з полегшенням зітхнув. За чотири роки він так звик до жеребця, що любив його, як найліпшого товариша. Він узяв малого за руку і зазирнув йому в очі.
— Дивися за ним добре, Яцьку. Як зіницю ока бережи, розумієш?
— Звичайно. Я все зроблю!
— Ти вже будь старанним. І вівса, і сіна, і того-сього… Ну що я тобі пояснюю. А там, як усе буде добре, віддячу.
— Як?! — вихопилося несподівано у Яцька. Злякавшись власної цікавості, він навіть прикрив долонею рота.
— Убережеш — шаблю подарую. Влаштує?
— Та я!.. — Яцько мало не захлинувся від радощів. — Очей не спущу!
Не гаючись, він помчав виконувати доручення. Якийсь час їли мовчки. Апетит псував сморід, що уже досить виразно надходив від звалища трупів. Важкий трупний дух примушував їсти подалі від цих почорнілих і роздутих тіл, а вигляд недалеких турецьких рядів робив це неможливим. Більша частина саламати залишилася неторканою.
Козаки швидко розпалювали люльки, намагаючись відігнати сопух звичним тютюновим димом.
— Еге, а що то воно? Нас тут тепер жменька. Бачив, що Зискареві на ліве крило подалися? — Півторакожуха незрозуміло почухав потилицю.
– І Севрюкові теж, але праворуч. Що за оказія? — відгукнувся Товкач.
— Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, — відкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.
— Чи пак на нашу, — стурбовано помітив Товкач.
— Може, й на нашу… Андрію, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалі від гріха.
Андрій, не сперечаючись, узяв казан із саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.
— Це не до добра, — задумливо мовив Півторакожуха. — Ще пошесть піде по війську. Колись, пам'ятаю, у Московії було. У Ливнах чи що… ні, поряд. Тоді боярина маєток взяли в облогу, чи пам'ятає хто?
— Я пам'ятаю, — відгукнувся Микита, — знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'їли, надкинуть…
— Розповідай! — зацікавився Кульбаба.
— Щось воно має бути… Матінко Божа! З решти полків теж повідходили. Дивіться… оно, — Товкач указав на підрозділи реєстрових козаків, котрі прямували до місця розташування флангових полків. — Чи то, може, знову від армати ховають?
— На біса вони тобі! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.
— Шість тижнів сиділи під стінами, аж тоді ворота відчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав, до криниці, а вони не знали, чи що. Одне слово, чума пішла, майже всі вони вимерли. Як зайшли ми, так і вийшли… Трупи чорні, роздуті, як міхи. А як роздуються, ураз і вибухають. Тільки бризки врізнобіч. На когось попало тоді, то з куреня вісім козаків померли, а у Нижчестеблівському пошесть за два тижні половину куреня викосила!
— Так вони й вибухають? — недовірливо перепитав Андрій.
— Хто? — закліпав Півторакожуха.
— Ну, мерці!
– Їй-бо не брешу! Сам бачив! Як гнилі кавуни!
— Слухайте! — Микита з огидою подивився на обох і знову почав накладати люльку.
— Ні, таки щось не те! — Товкач, мов горобець, витягував шию, спостерігаючи за турками. — Гляньте, як нас мало тут залишилось. А що як сюди знову вдарить?
— Тоді, Товкачику, скинеш шаровари та поцілуєш себе нижче спини на прощання!
— Дурний ти, Кульбабо! Тобі, харцизу, що… А у мене в паланці діточок трійко. Тож собі думаю, щоби за цапову душу не загинути. Якби ото за діло… а так ось… Одне слово, треба дізнатися, що діється!
— Гніздюкова твоя душа, Товкачу, баболюбська! — спокійно відповів Кульбаба. — Сиди вже, он курінний їде, зараз усе будемо знати.
До них дійсно під'їжджав верхи курінний. Шапка з червоним шликом по-молодецьки заломлена назад, кінь пританцьовує на місці, закусує вудила.
— А що, дітки, чи щось турбує?
— Нічого, батьку, маємо перепочинок, — весело відгукнувся Андрій.