Коли турецькі паші зрозуміли всю серйозність свого становища, було вже пізно: козаки взяли їх у велике півколо і гнали деморалізованих аскерів, яничарів і сипахів. Татари втекли раніше. У бік, де знаходилися війська Ділавер-паші, переважно немусульмани грецького та балканського походження, летіли рейтари. Під копитами важких коней гула земля. У війську Ділавер-паші почалася паніка — аскери кидали зброю і, як наполохані вівці, намагалися врятувати своє життя. Кидались із боку в бік у пошуках порятунку і не знаходили його. Лише залізо списів. Гостре, нещадне, жорстоке. Над дністровими схилами прокотився несамовитий, повний страждання зойк. А рейтари закутим у броню клином усе далі врубувались у ворожі порядки. Почали стискати лещата й козацькі крила. Широке півколо стало схожим на підкову і все вужчало. Для турків загроза оточення стала справою лічених хвилин. Проте зарадити цьому вони були неспроможні.
Сагайдачний стояв, приклавши до ока далекозору трубу. З високого пагорба, на якому він зупинився, оточений генеральною старшиною, добре було видно весь перебіг бою.
— Добре, добре! — вигравав він жовнами під довгою бородою, поглядаючи на шалену сутичку перед окопом Низового Війська. У голосі дзвенів метал.
— Добре, добре! — чули старшини, коли турки почали відкочуватися від окопів. — Дуже добре! — це рейтари вклинились у безладні війська Ділавер-паші.
Раптом Сагайдачний завмер. Те, що він побачив, примусило вилаятися. Козаки, зупинивши наступ, почали грабунок турецьких передових позицій. Батави, котрі щойно йшли твердим, рівним кроком, розсипались, як маківки, по полю. Козаки спокусилися на здобич. Від поразки тепер їх уберегло лише те, що серед турків панував ще більший безлад.
— Чортове сім'я! — застогнав Сагайдачний. — Тарасе, ти бачиш?!
— Бачу! — напружено мовив Ганжа.
— А ви всі, панове старшини?!
— Бачимо, батьку!
— О, горе на наші голови безталанні! Ви ще тут?!
Сагайдачний у гніві був страшним. Жорстоко карав він за порушення дисципліни і не робив поблажки нікому: ні старшині, ні останньому козакові. За роки його гетьманування не раз котилися непокірні, а часом безталанні голови. Тепер ситуація підходила саме до такої розправи. Роздуваючи ніздрі, наказний гетьман водив далекозорою трубою.
— Полковники! У-у… Скурвий набрід… Погані сучі виплодки… — він різко відірвав трубу від очей і простягнув, майже вдарив нею джуру.
— Коня!!!
За мить Сагайдачний уже був у сідлі.
— Вперед, панове старшини, вперед!!! — сипав оскаженіло іскрами з очей.
Як вихор, полетів він уперед, туди, де вирішувався хід бойовища, а за ним погнали коней генеральні старшини, тамуючи злість на недбалих полковників за таку безглузду помилку.
Підскочив до козаків. Картина безладу. Діловито, не звертаючи уваги на те, що діється поряд, козаки трощили гарби, здирали одяг з убитих яничарів, обшукували кишені, скриньки, торби. Ловили переляканих коней. А за двісті кроків попереду вже рівнялися, шикуючись знову до бою, численні турецькі полки.
— Що ж ви робите? Скурві діти, недолюдки! — простогнав хрипко.
Прямо до Сагайдачного йшов дебелий козак, тягнучи великий клунок закривавленої одежі. Сагайдачний рвонув шаблю.
— Покинь! Приб'ю паскуду!
Козак незрозуміло закліпав очима й міцніше притис клунок до грудей. Розпалений боєм, не розумів, чого хоче цей дивний сивобородий старшина.
Сагайдачний змахнув шаблею. Широке лезо описало дугу і впало плазом на плечі нещасному. Той аж присів, пустивши з рук здобич. По землі розсипалися густо заляпані кров'ю шовкові халати й китайчані шаровари.
— Уперед! Там твоя здобич! — вказав у бік турків. Потім щосили: — Полковники, сотники! Матір вашу! До мене мерщій!
До Сагайдачного потягнулася вервечка комонних. Через кілька хвилин навколо зібралися старшини — від полковника до полкового кантаржея. Під'їхав і Семен Шило з осавулом Гривою. Сиділи на конях мовчки, опустивши голови. Кожен розумів, у чому річ, і очікував, що скаже Сагайдачний.
А він кипів гнівом, дзиґою крутив коня, люто позирав на навколишніх. Рука нервово стискала шаблю. Нарешті почав, перекрикуючи гуркіт бойовища:
— Що, пани старшини, на шибеницю захотіли?!
У відповідь гнітюча мовчанка. Хвилину Сагайдачний переводив погляд з одного обличчя на інше.
— Мовчите! Очі опустили! Куди ж ви дивитеся, собаче плем'я?! Чому батави зупинились?
Відповіді не було. Кожен розумів свою провину і, знаючи лиху вдачу Сагайдачного, мовчав. Навкруги панував безлад. Серед нього годі було побачити дисципліноване військо, яке щойно завзято наступало на переважаючі сили противника. Сагайдачний продовжив: