Страта Яцька Бородавки
Уранці п'ятого вересня було досягнуто угоди про перемир'я. Кількість убитих на полі бою вражала. Тисячі й тисячі почорнілих, здутих, як бочки, трупів укривали землю, скільки сягало око. Зграї ворон перелітали з місця на місце, чманіючи від кількості їжі, яку їм щедро накидали люди. Над усім цим стояв уже добре відчутний сморід.
Здебільшого турецькі, що між ними були й кілька козацьких та польських загонів, виконували свою страшну й скорботну працю. Між ними іноді була відстань всього у кілька кроків, але вчорашні вороги не зачіпали один одного, лише дивилися довгими сердитими поглядами.
Убитих, деякі з них були зовсім голі, носили до довгих глибоких ям і засипали, часто не дотримуючись ніяких релігійних звичаїв. До обіду козаки й поляки впорались, а турки все носили й носили мертвих до їхніх останніх пристанищ. Подекуди вибухав плач, коли знаходили більш-менш сановитого мерця.
Як тільки-но випала вільна хвилина, Андрій з Микитою пішли відвідати пораненого Горбоноса. Минаючи купки козаків, що лежали просто на землі, розмовляли і смалили люльки, запорожці підійшли до того місця, де стояли вози Переяславського куреня. Їх було зовсім небагато: після бою над Прутом і обладнання окопів залишилось усього десятки зо три. Між возами ходили коні, корови, вівці. Помітно було, що худоби теж значно поменшало. Худі коні намагалися знайти хоч якусь зелень на спечених сонцем і стоптаних сотнями ніг горбах над Дністром. Біля одного з возів стояв Яцько і гладив по блискучій шиї Микитиного коня. Гайдук, косячи вбік розумним оком, перебирав м'якими губами чималеньку копичку сіна на возі. Звідкілясь узялася худюща корівка і потягнулася до сіна. Яцько залишив коня і, піднявши дрючок, оперезав ним корову по ребрах.
— Но! Пішла, пішла, стерво. Іч, лізе воно!
Андрій весело засміявся.
— Дивись, Микито, як силкується шаблю заробити.
— Ти де сіна взяв? — здивовано запитав Микита. У них у курені це було розкішшю — коней годували дубовим листям і його теж не вистачало.
Яцько хитрувато посміхнувся.
— У поляків випросив. Я до них у табір щоранку бігаю, там у жовнірів ще можна трохи розжитися. Щоправда, деякі скупі!
— От, чорт малий! Треба було ще мого Буланика нагодувати, що ж ти, тільки коли щось пообіцяють? — удавано нахмурився Андрій і передражнив: — Батьку Андрію! Батьку Андрію!..
Хлопець розгублено похнюпився. Потім замахав головою:
— Нагодую, нагодую! Тут і на нього вистачить.
Спираючись на шаблю, підійшов Максим.
— Доброго дня, панове молодці, — посміхнувся болісною посмішкою. Обличчя його було бліде, очі хворобливо блищали.
— Як ти, братику? — стурбовано запитав Микита.
— Та нічого, лихоманить лише, навіть у кожусі морозить. Трохи груди болять, але то пусте.
— Чому ти ходиш? Ліг би на воза.
— Не лежиться. Що я, баба, від подряпини на возі боки відлежувати. Дайте ліпше тютюну.
Андрій дістав оксамитовий кисет і подав Горбоносові. Той одразу почав накладати люльку.
— Що там чути? — запитав після паузи.
— Турки трупи ховають. Достобіса їх навалили. Наших теж трохи є, але десь удесятеро менше.
— Царство їм Небесне та земля пухом…
— Амінь!
Помовчали. Максим закашлявся і схопився рукою за груди.
— Ось бачиш. Пішли, кажу, на воза. Вкриємо тебе, полежиш. Більше спи — швидше на ноги піднімешся, — Микита взяв Горбоноса за плечі.
Максим, не пручаючись, дозволив укласти себе на воза. Підійшов Стецько Пузир. З-під поли його благенького кожушка стирчала вірна подруга — кобза. Сліпий намацав люшню воза і спинився біля козаків. У руці тримав скляну пляшку з темно-червоною рідиною.
— На, Максиме, випий половину зараз, решту — після обіду.
— Що це? — запитав Горбоніс, беручи у старого пляшку.
— Вино червоне, у волохів купив, біля замку. Ти крові багато втратив, тож пий, воно допоможе.
Максим зробив кілька ковтків і відкинувся на солому.
— Горілка ліпша, — мовив він, і через хвилину вже хропів. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав бліду голову. Груди під закривавленими бинтами піднімались і опускались у такт диханню.
— Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найліпші ліки, — кобзар сів на землю біля воза й прихилився головою до колеса. — Я побуду тут, а ви йдіть.
Козаки пішли до кабиці, де, як завжди, зібрався гурт. Декілька молодиків виливали кулі, нагріваючи на вогні казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували сріблом щойно вилиті, розміром із вишню, кулі.