— Учора вистріляв усі, до останньої кулі. Це була стрільба! — Товкач засміявся так, що кінчики вусів затріпотіли.
— Що було, то було. От тільки жаль бере, що ляхи в штани наклали і за нами не пішли, — мовив сивочубий козак на ім'я Іван Журба.
— А на дідька нам ляхи? — знизав плечима Півторакожуха. — Хіба самі ради не дали б?
— Та де там! — махнув рукою Журба. — Уже ні сили, ні припасу не стало. Я навіть ратище зламав, тільки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись і вдарили, не встояти б нам. Та й ніч насувалась…
— Велике діло, ніч, — не вгавав Півторакожуха, — хіба вночі не били бусурмана?
— Та то Півторакожуха жалкує, що туркеню одну не встиг із шатра витягнути, — долучився до розмови Андрій. — Добра туркеня!
— А ось і не туркеня вона, то лише одяг на ній був поганський. А сама білолиця, хіба не бачив, Андрію?
— Та біс її знає. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бій забув.
— Яка там у дідька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що її татарва в Кафу погнала. П'ять років про неї чутки нема. Схожа трохи.
— Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив — двоє турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бік, тікала за турками, аж п'яти блимали.
— Бачив, — схилив голову Півторакожуха, — а може, це й не вона була… Але схожа.
— Що ж ляхи собі думають? — гнівно мовив Микита, розпалюючи люльку. — А чи вони на війну вийшли, чи куди?
— Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому році з ними не пішли до Цецори. Головами наклали б замість вельможних панів, — мовив старий Сипаха.
— Треба було й цього разу не поспішати. Видно, Бородавка мав рацію, не хотів він ляхам вірити, — сказав Журба.
— Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирішила. А Бородавка показав, на що здатен і де має рацію… Видно, не жити йому, — Сипаха замислено оглядав пістоля.
— Я теж думаю, що Бородавка разом із булавою і голову втратить. Сагайдачний йому не простить, — приєднався до розмови козак Петро Часник із Джерелівського куреня. — У нас в курені всі про це говорять. І по заслузі йому.
— Швидкі ви на розправу! — блиснув очима Микита. — Бородавка свій, з сіроми. Того й вибирали його на гетьманство.
— Та я що… Кажу, що чув, — Часник раптом згадав, що мав кудись поспішати, і зник.
— А все ж добре, що Сагайдачний керує. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, — сказав Півторакожуха.
— Ляхи й не журяться. Ходкевич тільки бенкетує у замку, — махнув рукою у бік фортеці Кульбаба. Він відкинувся на возі й поглядав на похмуре небо.
«Скривилось, як на дощ», — чомусь спало на думку порівняння. Схожий настрій був і у війську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останніми днями всі розмови у таборі велися лише навколо цієї теми.
Півторакожуха немов прочитав його думки:
— До речі, а де ж Бородавка подівся? Як оце Сагайдачний приїхав, його й не видно.
— Під вартою сидить. Біля шатра Сагайдачного, в наметі, що поряд. Мені Савка казав, Сагайдачного джура! — гордий, що знає те, чого інші не знають, відповів Товкач.
— А чому під вартою?
— Біс його знає. Може, боїться його Сагайдачний?
— Та чого б він боявся?
— Кажуть, ходив Яцько, людей підбивав, щоб Сагайдачного вбити. Мали вночі зарізати.
— Та то брехня!
— Може, й не брехня!
— Яцько не такий! Крім того, з гетьманства його не усували. Чого йому вночі капості робити?
— Йому те гетьманство, мов чужий кожух… Хто за ним піде?
— Може, хто й піде…
Такі розмови велися майже біля кожної кабиці. Табір, що не мав достатньої інформації про боротьбу за гетьманську булаву, обростав чутками. Говорили навіть, що у Бородавки захопили турецьких посланців, котрі, мовляв, обговорювали зраду полякам і перехід на бік турків. Та правда була простішою і, як завжди, менш неймовірною. Ніяких таємних послів від Османа II у таборі, звичайно, не було. Бородавка відповів заперечливо на їхні запитання ще значно раніше. Не було й змови. Але вона могла статись! Ось причина арешту. Сагайдачний досить добре знав непостійність козацьких симпатій і боявся повернення їх на бік Бородавки. Хоча сам не розумів, чого боїться. Думка про гетьманство вже не була такою нав'язливою, як півтора роки тому, коли булаву вихопили з його рук. Хіба образа? Ще досить свіжою була в пам'яті та злощасна Рада. Та це знав лише один Сагайдачний. А тим часом табір гудів. Від вибухів емоцій рятували лише вибухи турецьких ядер…
Із заходом сонця все затихло. Козаки повкладалися спати і невдовзі хропли тисячами голосів. Не спала лише варта на окопах. Пильно стежила вона за полем перед собою. Поволі над обрієм зникла остання світла смужка. День минув, нагадуючи людям, що перемир'я вже скінчилось, а назавтра почнеться смертельна борня, і не всі, далеко не всі, побачать наступну вечірню зорю. До болю в очах вдивлялись у темряву вартові: чи не надумали турки нічної атаки. Але поки що все було спокійно. Ще з обіду вони почали переносити табір на інше місце, очевидно сподіваючись забути нечувану досі поразку, що її отримали на місці старого обозу. Тепер шатра ворожого табору так наблизилися до козацько-польського табору, що передні укріплення майже прилягли до передніх запорізьких. Десь віддалік засурмив слон, раз і вдруге, примушуючи козаків незрозуміло почухувати голені потилиці…