— Далі, — стримано сказав Сагайдачний.
— Трохи вже й з провіантом туго, але для них, гадаю, це не головна біда. Чув я, що татар мають на Поділля відправляти, буде біда людям велика, геть усе сплюндрують. Цим двох зайців уб'ють: запасуться самі і вам запастися завадять. Головна біда для них — це все ж таки втрати. Бойовий дух у війську сильно надломлений, вояки тікають десятками, а то й сотнями. Особливо болгари, греки, всі, хто не бусурмани. Кажуть, навіть турки почали тікати. Осман наказав утікачів вішати без розбору. Скільки їх уже на деревах теліпається, гай-гай!
— До мене учора п'ятеро болгар перебігли, кажуть, що решта їхнього бюлюка теж перебіжать, лише чекають слушної нагоди, — підтвердив Богдан Куроша.
— Біжать і до вас, і в ліс! — замахав головою Кульбаба. — Осман уже кілька каральних загонів створив, не допомагає. Сьогодні має гроші роздавати війську, сам бачив учора, як на верблюдах казну привезли. Було їх, мабуть, із півсотні. Напевно, Осман хоче золотом підняти настрій вояків. Тож назавтра чекайте наступу, на цей раз ще більшого.
— Дякую, Петре, що попередив. Але це ми вже знали. Ще щось маєш? — озвався Сагайдачний.
— Ніби все… Хоча ні! Вчора був гонець у султана. Привіз новини зі столиці, та такі новини, що Осман його одразу і наказав вдавити, як первозвісника! А новини ці ось які: на Чорному морі козаки дванадцять галер потопили, з арматою, з військом! Таке кажуть. А решту флоту гнали аж до Константинополя без зупинок. З цього в місті переполох страшний учинився, коли взнали, що козаки поряд, коли гуркіт їхніх гармат почули. Мало з розуму бусурмани не посходили!
— Дванадцять галер! Чорт забирай! — вдоволено вигукнув Сагайдачний. — Добре! А хто ж це в нас там гуляє?
— Напевно, Низове Військо, батьку, — озвався Куроша, — кошовий Шило казав, що їхніх вісім куренів у море вийшли.
— Вісім куренів, це що?.. Десь шістдесят чайок? — підрахував Сагайдачний.
— Десь так, — підтвердив Кульбаба.
— Молодці, лугарі, нічого сказати! Навіть коли я був на Січі, такої удачі не мав, добре, добре! — Сагайдачний мрійливо пригадав часи, коли сам козакував на Низу.
— А звідки ти все так добре знаєш? Щось забагато для невільника! — раптом примружився Куроша.
— Я при Алі-паші був стайничним. Командир турецької армати мав до мене певну довіру.
– І за що? Може, потурчився?
— Боже борони. Я його доньку врятував під час пожежі, тож Алі-паша був моїм боржником.
— А не брешеш?
— Годі тобі, Богдане. Цього козарлюгу я добре знаю, цей не потурчиться, швидше загине. Чи не так? — Сагайдачний пильно подивився на Кульбабу.
— Ліпше б загинув! Остап мій і Данило палі ковтнули, а мені Бог дав це пережити. Ох, гірко… загинули діти мої любі смертю трудною, — зітхнув Кульбаба. — Може, й жив, щоби повернутись і помститися катам.
— Стривай, Петре! — оживився Сагайдачний. — А Андрій Кульбаба не твій син?
— Був у мене й Андрійко, а хіба що?
– Є тут козак у Семена Шила, Андрій Кульбаба. Так ось, дивлюся, ніби вилитий ти.
— Де він зараз? — Кульбаба відчув, як затріпотіло серце, стисло у грудях.
— Має бути у Переяславському курені. Ох і справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, — Сагайдачний вказав на хвору руку. — Поранили мене. Якби не він, не знаю, чи жив би. А на герці ладний!
— Піду я, батьку, пошукаю його. Може, й справді мій Андрійко…
– Іди вже. Дай тобі Бог, щоб це твій син виявився.
Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Куроші й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намір обмізкувати з ними план нічного нападу на турків, що визрів у нього в голові ще під час ранкової розмови з вартовими.
Минаючи позиції кількох полків гетьманського війська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низові курені. Той підозріло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.
— Туди йди. Якраз посередині табору й стоять.
Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у різні боки, він бачив і не міг повірити, що знаходиться поміж козаками. Велетенські вози, воли, мішки з різним майном — навіть усе це було своїм, рідним, не бусурманським. А що вже казати про довгі козацькі вуса, оселедці, напомаджені й закручені за вухо, сині й червоні жупани, видрові, ондатрові й баранячі шапки з довгими китицями. Відкинуті назад рукави жупанів, синьо-червоно-жовті шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькі люльки. Сотні, тисячі козацьких люльок!
Петро вдивлявся в обличчя козаків, але не міг упізнати жодного. За сім років багато його товаришів склали голови у турецькій, кримській і московській землях. Кульбаба розумів це, і з його грудей раз по раз виривалися важкі зітхання.