— Чолом тобі, батьку кошовий, — козак зняв шапку й низько вклонився.
— Вітаю, козаче, діло яке маєш?
— Батька рідного зустрів. Не впізнаєш?
Семен Шило пильніше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.
— Петре? — здивовано запитав. — Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звідкіля ти, бісів сину?
— З неволі, Семене. Дозволив мені Господь ще раз на товаришів моїх подивитися, шаблю до рук взяти.
Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечі.
— Бог з тобою! Ну, давай хоч розцілуємося.
Давні товариші обнялись і розцілувались.
— То ти як далі, Петре? — запитав кошовий після короткої оповіді Кульбаби.
— Та думаю ось назад, у Переяславський курінь. Візьмете у товариство?
— Візьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Він у вас зараз курінним.
— Ще не бачив. Ну то він нікуди не дінеться, товариш він мій.
— Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброїти за військовий рахунок.
— Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не підібрав! — виступив наперед запальний Андрій.
— То й добре. Кажуть, що біля замку в жидів і вірмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальні справи… Поговоримо про все, Петре, пізніше.
Козаки ще раз вклонилися кошовому, і він зник у наметі. Андрій одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.
Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годі було впізнати: висока видрова шапка замість чалми, золотистий з візерунками каптан, зашпилений на безліч гапликів, поверх жупан, накинутий на плечі, сині шаровари. Довершували картину два пістолі за шовковим очкуром, шабля при боці (довго під свою руку підбирав) і мушкет за плечима. Андрій, що йшов позаду, сяяв, як нова копійка. Очі в обох блищали: за зустріч перекинули по кухлеві меду, але, зважаючи на таку подію, ніхто не звернув уваги. Козаки щиро вітали Кульбабів, котрі були на сьомому небі у цей щасливий для обох день.
Непомітно сонце почало хилитися на захід. У повітрі вчувалася осіння прохолода. Кашовари розпалювали під казанами вогнища і починали варити вечерю. Турки цього дня так і не нападали…
За вечерею навколо казана сиділо вже на одного більше: трійця-нерозлийвода — Микита, Максим, який трохи відійшов від поранення, і Андрій. Далі Півторакожуха і Товкач, за ними Сипаха і сліпий кобзар Пузир. Поряд сіли Петро Кульбаба і Яцько.
До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповідав свої пригоди, запорожці свої. Тихо сміялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборі вже всі спали. Наближався день вирішальної битви — сьомого вересня.
Холодний ранок похмуро привітав людей сірим, затягнутим хмарами небом. У повітрі пахло дощем. Козацькі й польські полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлі дощової мряки. На ділянці фронту, що її займало Запорізьке Низове Військо, все йшло вже за добре відомим сценарієм: козаки, озброєні списами і мушкетами, займали свої місця на окопах. Напружені очі стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простір перед окопами, скільки бачило око. Попри прохолодний і вологий ранок, день обіцяв бути гарячим.
Ходкевич на чолі загону особистої охорони стояв на насипі і стежив за турками. Судячи з усього, атака, як і раніше, готувалася на козацький табір. Як старий і досвідчений вояка, Ходкевич кілька останніх днів почувався ніяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основні удари спрямували на козацький обоз, боляче зачіпало хворобливе почуття гідності польського генерала.