Гусари досить швидко показали, що по праву носять ім'я ліпшого війська Речі Посполитої. Миттєвим нападом вони взяли ініціативу у свої руки, а коли з іншого боку вдарив запорізький полковник Василь Луцкевич із чотирма тисячами кінноти, турки не вистояли. Де організовано, а де й у безладі почали відступати до свого табору. Вершники ганяли полем, перескакуючи через трупи вбитих турків, що знову тисячами вкривали бойовище. Кров, змішана із землею, перетворилася на рідку багнюку, що в ній сковзалися непідковані татарські коні.
Разом із програним боєм Осман II втратив можливість здійснити нічну вилазку, що її замислив ще напередодні. Тепер, з огляду на великі втрати серед людей, коней і мулів, на зламаний бойовий дух вояків, нічого було й думати про нічний напад. Знесилені аскери, яничари і сипахи порожніми поглядами супроводжували почет падишаха, що рухався через табір.
Нічна темрява припинила бій.
Увечері в козацькому таборі гучно залунали величезні тулумбаси, що в них били довбиші. Запорожців кликали на Раду, і вони, похапцем закінчуючи вечерю, збирались у величезне коло, вибравши для цього чималеньку галявину за обозом.
Стояли мовчки. Всі вже знали, для чого зібрано Раду, і тепер кожен задумався над тим, чию сторону зайняти у виборі гетьмана. Лише подекуди велися неголосні розмови й потріскували дрова у величезних багаттях. Нарешті з'явився хорунжий із великою хоругвою Війська Запорізького і постановив її у центрі кола. Вдруге вдарили литаври. Військова і полкова старшина вийшла у коло, несучи кожен свій знак гідності: суддя — велику срібну печатку, писар — перо і срібний каламар, осавул — малу булаву, полковники — перначі. Вийшовши на середину кола, старшини вишикувалися за старшинством своїх чинів і кланялися на всі чотири сторони товариству. Прийшов панотець у ризах і за звичаєм почав молебень. Чубаті козацькі голови схилилися додолу, руки без упину клали хрести.
Після служби вийшов старий сивочубий запорожець, несучи на оксамитовій подушечці гетьманську булаву, за ним, по двоє в ряд, ішли «військові товариші». Останніми — Сагайдачний і Бородавка.
Бородавка дуже змарнів за ці дні, що був під охороною, і навіть у примарному світлі кабиць був помітний хворобливий блиск в очах і бліда шкіра на схудлому обличчі. По всьому було видно, що гетьман сильно нервується. Дорогий жупан, абияк накинутий на плечі, увесь час злазив, і Бородавка нервовими жестами поправляв його. Незважаючи на це, хода гетьмана була пружною і впевненою. Сагайдачний спинився біля полковника Дорошенка, а Бородавка вийшов на середину. Рукою притримував дорогоцінну турецьку шаблю. Вийшовши на середину, зняв шапку і вклонився.
— Добридень, панове молодці! Дякую, що зібралися. Вірю в вас і знаю, що справедливо вирішите долю гетьманства. Тож питаю, чи не бажаєте вибрати собі нову старшину і нового гетьмана. А якщо так, то вирішити долю старого. Водив я вас, як міг, гетьманував так, як вважав за потрібне. Тепер ваша воля.
Сказавши це, Бородавка схилив голову, очікуючи, що скажуть козаки. Легенький вітерець куйовдив довжезний оселедець на голеній голові — Бородавка носив оселедець за січовим звичаєм.
У натовпі почався шепіт, що поступово переходив у дедалі голосніший гамір.
— Геть! — раптом пролунав крик із натовпу, примушуючи Бородавку здригнутися. Через хвилину все потонуло в криках, що ними козаки виявляли або прихильність до гетьмана, або навпаки. Останніх було значно більше.
Бородавка підняв руку і зачекав, доки козаки трохи притихнуть. Через хвилину стало тихіше.
— Перед тим як судити, подумайте, куди вас привели? За що кров ллєте? Га? З початку битви ляхи лишень сьогодні до роботи взялись. А ви тиждень б'єтесь, і за що? За сорок тисяч злотих? Тьху! Знаєте, скільки братчиків уже полягло? Ні? То я скажу! Чотири тисячі тільки у шпиталях, а ще три тисячі вже відкозакували, земля їм пухом!
— До чого ти ведеш, Яцьку? — виступив наперед Сагайдачний. — Така наша доля козацька.
— Така, та не така. Турки обіцяли нас не чіпати, як до ляхів не прийдемо! Обіцяли або Кам'янець, або Київ столицею козацької держави зробити. А ляхи що? На тобі, Боже, що мені негоже! По золотому на козака!
— Самі заробимо! — почувся голос.
— Бусурман били і битимемо! — підтримав другий.
— То так, — відповів Бородавка, — але не треба було поспішати. Най би собаки одна одній горлянки перегризли, а ми б зачекали. А тепер що? На Поділля вже пішли татари Джанібек-Ґіреєвого молодшого брата Нуреддіна. Застогне Україна. Хто тепер людей оборонить, як ми тут? Знов ясир тисячами до Перекопу потягнеться.