Серед прусських піхотинців з'явилися жертви. Вони мужньо тримались у своїх неглибоких шанцях, вмираючи зі зброєю в руках. Через годину напруженого бою турки все ж відступили, залишивши під окопом нові сотні трупів.
Прочекавши чергового штурму майже до вечора і не дочекавшись, німці вийшли в поле перед обозом і почали зносити ворожі трупи на великі купи. Закладали мерців сухою травою та деревом і підпалювали, знявши з них усе, що становило хоч якусь цінність. Козаки поглядали на них з окопів, не випускаючи з рук рушниць. Турки могли напасти знову.
Пізно ввечері німці почали укріплювати табір. Перед окопами нарахували більш як три тисячі вбитих ворогів. Втомлені вояки вечеряли коло кабиць, вкладалися спати на вози і на землю.
Ранішні години наступного дня, дев'ятого вересня, пройшли досить спокійно. Ні турки, ні татари не намагалися піти на приступ. Сонце сховалося за низькими сивими хмарами, і все виглядало на те, що ось-ось піде дощ. Пронизливий вітер носив по полю пожовкле листя і залазив під козацькі жупани. Осінь усе більше брала гору.
За годину після полудня Осман II почав шикувати війська і ладнатися до бою. Він увесь ранок лютував від неспромоги здобути перемогу над ворогом, якого було втричі менше. Паші виходили з його розкішного шатра бліді, як стіна, з тремтячими руками і непевною ходою. На шибениці біля султанського шатра хиталися від вітру тіла трьох дезертирів, що їх упіймали цієї ночі. Посинілі обличчя поглядали виряченими очима на польський табір.
А перед ним шикувалися війська. Несподівано для всіх Ходкевич вивів у поле майже все польське військо. Полки, роти і хоругви завмерли на своїх місцях.
Ходкевич використовував тактику складного шикування, утворивши трапецію, спрямовану до ворога більшою стороною. Піхотні підрозділи поділилися на закутих у кираси пікінерів із довжелезними трисаженевими піками і мушкетерів, які застигли на флангах, сперши важку зброю на металеві сішки. Праворуч і ліворуч від трапеції розмістилися рейтари. Гусари поки не з'являлися — Ходкевича не безпідставно звинувачували у надмірних симпатіях до еліти польського війська. Гусари виходили до бою лише у крайніх випадках, що викликало у гарячих шляхтичів справедливе обурення. Сам рейментар виїжджав перед рядами пікінерів на чолі тисячного загону драгунів. Поглядав у півсаженеву далекозору трубу, стежачи за діями ворога. Два війська хизувалися міццю, не наважуючись напасти першими. Минали години.
Нарешті після довгого очікування Ходкевич дав гасло відходити за шанці. Ворота валу відчинилися, приймаючи вояків під захист укріплень. Турки залишилися на місці ще якийсь час, потім потяглися до свого табору. Почалась артилерійська дуель. Ретельно вимірюючи гарматні стволи, гармаші підпалювали порох і уважно стежили за напрямком польоту ядра. Все живе втискалось у землю, з острахом поглядаючи в похмуре, укрите сивими хмарами небо. Після двогодинного обстрілу турки ще раз кинулися на козацький табір і ще раз були відкинуті. У фосах, що їх тільки-но вивільнили від трупів, залишилися дві тисячі нових покійників.
Вечір покрив поле бою, і разом з темрявою прийшов дощ. Козаки сумно та втомлено сиділи довкола кабиць, замотавшись у кобеняки, і їли пісну вечерю: тетерю на воді та сухарі. Нестача продуктів, що про неї до цього лише говорили, стала однією з реалій. Деякі полки почали різати коней, що й так гинули через відсутність фуражу.
Мокра деревина ратища неприємно холодила долоню, а з намоклої шапки скапувала вода. Під ногами багнюка, а десь попереду збите копитами поле. З нього може чигати небезпека. Косі струмені дощу монотонно стукотіли по шкіряному дашку шмигівниці.
Андрій Кульбаба спер ратище на люшню шмигівниці й почав припалювати люльку. Вдарив кресалом, яке ледь утримували замерзлі пальці. Намокле кресало не могло підпалити трут. Андрій зітхнув і сховав люльку до кишені. Почув позаду невиразний шурхіт і рвучко повернувся, вихоплюючи пістоль.
— Свої, не стріляй! — долинув голос старшого Кульбаби. Він виринув із темряви, тримаючи у руках кожух. Підійшов ближче. — На ось, одягни. Змок, напевне.
Андрій похитав головою:
— Ні, не треба. Та й дощ, бачу, закінчується.
— Усе ж одягни. Що, дарма ніс?
Андрій, зітхнувши, розшпилив ґудзики промоклого жупана і зняв його, кинувши на шмигівницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу відчув себе ліпше.
— А кресала сухого не маєте?