– Її вже розірвав Кантемір-мурза, прошу пана! — стримано відповів комісар Яків Собеський.
— Це свідчить лише про те, що переправу треба було ліпше охороняти, — відмахнувся Любомирський. Він бачив, що майже всі комісари на його боці, крім Собеського.
Під'їхав Сагайдачний у супроводі військового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичів і мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березі.
— Що скажете, пане запорожець? — запитав Ходкевич.
Сагайдачний відповів не одразу. Він мовчки дістав люльку, наклав, запалив кресалом трута і роздмухав вогник. Припалив.
— Україна горить, — мовив сумно.
— Я маю на увазі становище війська, прошу пана, — зазирнув йому в очі Ходкевич.
— Припасу мало. А зараз і від Польщі відрізані. Вихід один.
— Який?
— Навідати турків уночі.
Ходкевич хмикнув.
— Це надто ризиковано. Крім того, це компетенція Сейму, я сам не можу вирішувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послів із Варшави. Тоді й буде видно.
— Я щойно радився зі старшиною, — сказав Сагайдачний. — Вони вимагають напасти на табір за річкою. Козаки не задоволені тим, що на їхніх очах грабують українські землі.
— А особисто ви якої думки?
— Я волів би не розсіювати сили.
— Добре! — Ходкевич оглянув присутніх. — Коли тут зібралися представники командування обох таборів, можна провести військову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нічну атаку і напад на Кантемір-мурзу, що пропонують наші союзники. Ви, пане Любомирський.
— Я згоден із паном Сагайдачним, не можна розділятися перед лицем супротивника, що має перевагу в людях. Ліпше дочекатися рішення Сейму і в разі, якщо воно буде схвальним, пробувати воєнного щастя уночі.
— Тепер ви, пане Собеський.
— То є добре, я згоден.
— Пан Синявський?
— Моя думка, — промовив Михайло Синявський, — треба замирюватись із турками. Останні успіхи ставлять нас у зручне становище на можливих переговорах. Треба не втратити нагоди.
З боку запорізької старшини пролунало обурене гудіння. Кілька полковників, які щойно під'їхали, за звичкою, вхопилися за шаблі.
— Зрада! — почулися крики.
— Тихо! — підвищив голос Сагайдачний. Потім подивився на Ходасевича. — Те, що пропонує пан Синявський, неможливе. У Варшаві мене запевнили, що такого розвитку подій не може бути. Тож як це розуміти, ясновельможна шляхто?
— Пан Синявський пожартував, — улесливо посміхнувся Ходкевич. — Які будуть ще пропозиції?
— Моя думка, — відповів Лєсковський, — треба готуватися до рішучого бою. Турки ослаблені, ми маємо великі шанси. Якщо згаяти час, військо, зморене голодом, почне бунтувати. Тоді буде запізно.
До Лєсковського приєднався Тарнавський і Жоравинський. Їм заперечили Зискар з Дорошенком:
— А ви подивіться туди, — вказав на вкрите димом небо за річкою Дорошенко, — чи це палають не піддані Речі Посполитої, чи не польський люд нескінченною річкою потече до Перекопу?
— Наздоженем татарву — і з провіантом будемо, і люд християнський з неволі визволимо! — підтримував його Зискар.
Роз'їхалися пізніше ніж за годину: суперечки виникали з кожного питання. Сагайдачний, що вибрав м'яку тактику у стосунках із поляками, ледве стримував обурених полковників. Урешті було вирішено дотримуватися старої тактики — глуха оборона зі швидкими контратаками. Також вирішили розсилати розвідників у пошуках переправ, що ними можна доставляти продукти з Кам'янця. Ідея запорожців щодо нічного нападу не знайшла підтримки; Ходкевич стояв на своєму: без рішення Сейму великих сил з табору в нічний час він не виведе.
Як тільки польські командири від'їхали до свого табору, з-за Дністра, пристрілюючись, ударили перші гарматні постріли. Спочатку ядра з гуркотом били у скелястий берег, рвали густі зарості, потім почали залітати і в незахищений обоз полку Білобородька. Козаки, час від часу згинаючись від близьких вибухів, почали насипати вал з боку Дністра. Спішно зводили чорно-жовту стіну з вогкої глини. Лінивий, але влучний обстріл продовжувався до темряви.
Наступного дня, одинадцятого вересня, Осман II продовжив бити лобом об стіну: війська шикувалися перед нападом на укріплення, об які вже неодноразово ламали зуби. Після перших невдач султан дещо охолов, але надії на швидку перемогу не втратив. Почав забуватись і той тваринний страх, що його довелося пережити кілька днів тому. Додавали ентузіазму вісті від Каракаш-паші, який мчав на допомогу з сорокатисячним загоном.