ГЕОРГІЙ-ЗМІЄБОРЕЦЬ
Празникові пахощі водяного зілля, золотаві пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві — усе творило гармонію затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого. Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно дивилися просто в душу…
— Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися? — раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках.
— Але я — не Георгій! — здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати ікону Богородиці.
— Знаю: ви — Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає — хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома шляхами: з півдня, з православної Греції, і з католицького північного заходу, трансформоване у Юрген… Але в обох варіантах уже в іншому значенні, сповненому світлої переможної християнської символіки, себто в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах, коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки і знущання, переборює спокуси князя світу сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа… Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних душах… — роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. — Ви ж бо знаєте притчу про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний гріх?
— Та знаю… — понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то — слово за словом — і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник — чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.
— Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для нас, грішних, подію знає кожен християнин, — й далі «читав моралі», як подумав нічний тать, священик. — Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже десь із вами бачились… Хоча — де, коли я вже понад двадцять літ не виходив за межі святої обителі?..
— А мені двадцять шість, — несподівано різко відповів юнак, повертаючи до панотця зблідле лице. — І я можу поклястися, що ми з вами не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви теж — не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка, а тепер вже й якогось… змієборця! Боже, як я втомився від цих бббожев-і-ільних… змієборців! Один — в психушці зі зміями бореться! Другий — в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви, змієборці!
Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або психоневрологічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко повернувся і вийшов із церкви.
Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І підтвердженням є те, що ім’я вгадав…
— Зачекайте, — примирливо сказав услід. — Я не хотів вас образити… Так, я — не пророк… Цей дар у мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки не завжди вгадують…
— Я знаю… Пробачте… — погаслим голосом озвався Юрій знадвору. Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:
— Про мене вам розказали ваші прихожани — сільські баби, в яких, до речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію…
— Та ви що, пане Юрію, це не в моїх… правилах… розпитувати… випитувати… І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. — зчудувався настоятель. — Господь з вами, сину!
— По-перше, я вам не син… — знову занервував Юрій.
— Вибачте, але так прийнято… так завжди священики зверталися до молодих парафіян, — розгубився панотець.
— І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати… не парафіянин! — далі ставав дибки приблудець. — Коротше, не з тих наївних селюків, які вважають вас святим… Який… ну, дають! нібито теж, як колись церква, впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це — страшна брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди… А ви… ви… Тільки один Бог знає, де ви тоді були… коли всі ваші колеги горіли в полум’ї реактора!