Раптом піп, ніби щось згадавши важливе, рвучко підійшов до Юрія, з тривогою зазирнув в обличчя, заговорив з мольбою:
— Сину мій, смерть від ваших рук — замала для мене кара. Точніше — навіть почесна винагорода. Але я прошу Бога врозумити вас не через страх за себе, а за вас — щоб ви не каралися згодом усе життя гріхом кровопролиття, яким вас спокушає… ЗВІР… Так, це він вчепився у вашу невинну душу! Я чую: він! Він ходить за вами назирці, штовхає у спину, провокує і вимагає… Скажіть: це правда?
В цю мить із пущі донеслося ледь чутне ричання.
— О, чуєте? Звір?! — стривожено вигукнув піп. — А може, це той самий вовк-мутант, сліди якого я бачив на болоті?! А сьогодні… ось тут, поряд з вами?! Так, він був тут! стояв біля вас!.. Фантомний вовк…
Враз, забувши про Юрія, заговорив сам до себе:
— Вовк… вовк… Його звали — Вовк! Вашого тата звали — Вовк?! Я пригадав! Я пригадав, слава Тобі, Господи, що повернув мені розум!
— Який — вовк?! — обурився Юрій, хапаючи попа за барки. — Його звали — Волхв! Волхв! Ти хоч знаєш, що це таке — В-О-Л-Х-В?! І він не щез, не втопився в болоті і на небо не вознісся! Він помирає у психушці! Через тебе помирає. Бо це ти, ти, уррррод проклятий, його туди запроторив! А він… він з добром до тебе прийшов, повірив, понадіявся, що ти — людина. А ти — звірюка! Болотяна звірюка! Це ти — вовк! Вовкулака-мутант!
— Боже! — вжахнувся піп, теліпаючись мішком у руках розлюченого месника. — Невже ця дитина каже правду? Невже блукаючий по твані земній звір-мутант — це я?! Коли так, тоді, прошу тебе, Господи мій, убий мене його руками!
— Пішов ти..! — несподівано отямився Юрій і гидливо відштовхнув від себе попа. — Придурок! Розстрига! Здався ти мені! Живи! Я не по твою душу сюди прийшов, ублюдок! А помогти своєму нещасному, тобою скаліченому, хворому батькові! І я це зроблю! Я врятую його, як він колись мене врятував. І ти… чуєш, ти — не перешкодиш мені!
У ЛАПАХ ЗВІРА
«Боже, воля твоя, але… що тут відбувається… що зі мною… В переддень такого великого… величного свята?! — заточуючись, як п’яний, шепотів отець Георгій, не тямлячись. — Вже он де сонце… Скоро парафіяни прийдуть, а храм не готовий… і я не готовий сповняти свій довг священичий… Господи, врозуми мене, напоум, помилуй мя, Господи!»
Відчай попа, його блукаючий невидющий погляд налякали Юрія. Скидалося на те, що від його стусанини у попа справді «дах поїхав». Точно! Спочатку цей дивний схимник кинувся в церкву, потім — за церкву, щось там шукав, врешті з’явився, озброєний серпом і довгою лозиною, схожою на вудлище, і майже побіг у той бік, де за вільшиною голубіло дзеркальце чистої води.
— Тікає… Але від кари не втечеш, брехуне, хоч яким святим не прикидайся… — буркнув Юрій, трохи жалкуючи, що затіяв з попом таку… «гостру дискусію».
— Авжеж! Не втече пописько! Зараз ми його… Ага! Втопимо! — зареготав фантомний браток, вискочивши, мов дідько з болота, але цього разу не в личині панка позаминулого століття, котрий щойно, півгодини тому здіймав перед Юрком капелюха, проходжаючись церковним подвір’ям, а в образі… ну й бісова личина — міліціянта!
— Що за жарти, блін?! — лайнувся Юрій, правдиво наляканий міліцейською формою, наставивши на братка свій газовий балончик. — Тьху, урррод! Ти звідки… такий?
— З болота! — пожартував крутелик. — Я ж той чорт, який у тихому болоті водиться! А ти свого пістоля сховай! Бо не беруть мене ваші пукалки, землячки-земляни…
— Та я вже бачу! А для чого, чорти б тебе, чорте, взяли, цей маскарад? Ця комедія? То ти хочеш не відомо чого, то цей піп вар’яцький нічого згадати не може! Ви що, всі подуріли на цьому болоті? Люди правду кажуть, що тут якісь випари отруйні… Одним голова паморочиться і видива всякі ввижаються, інші — голоси чують, на третіх блуд нападає, а на вас із попом, бачу, сказ!
— Ззззараз ми його, зззаразу… ссскупаємо… — не слухаючи Юрія, уже без жартів, зловісно засичав фальшивий міліціонер, на очах знову перевтілюючись на допотопного панка.
Правду кажучи, від цих чортячих перетворень у Юрка голова пішла обертом. Хотів перехреститися про всяк випадок, може, мара щезне, але панок-браток так спритно хвицнув ногою по Юрковій правиці, що він аж зойкнув від болю та страху, помітивши між модним черевиком і штаниною щось схоже на волохате… свят-свят… копито!
— Ще раз підіграєш пописькові, получиш по пискові, — зримував нахаба, потішаючись Юрковим приниженим виглядом. — Для чого я тебе сюди на хребті власному переніс? І не втопив у цій багнюці, і вовкові зжерти не віддав… Дивись мені, а то передумаю!