І зареготав так голосно, що Юрко, хукаючи на правиці, сахнувся, а священик стривожено вискочив із-за корчів.
Наразі щось схоже на грубий гавкіт примусило отця Георгія перед тим, як ступити на тільки йому видиму купину в заростях лепехи, озирнутися. Побачене потрясло: на враз споночілому церковному подвір’ї стяв Юрій, а поряд з ним люто скалився здоровенний чорний вовк-мутант! У цю ж мить земля під ногами отця Георгія провалилася, вивергаючи в небо фонтан намулу разом з водоростями і зіллям.
— Гах-гах-гах! — засміявся задоволено, спостерігаючи цю сцену, Юрків попутник. — Ото шубовснув! Був піп — і нема попа! Гоп-па-па!
— Ти що, мокрушник, підірвав попа на повнім серйозі?! Та ти знаєш, що за це…? Та ну тебе! Я у ваші ігри, пацани, не граю! — захвилювався Юрій, з жахом спостерігаючи, як на тому місці, де провалився в болото піп, опадає триметровий чорний та густий фонтан тванюки. І раптом парубка охопив такий жах, що він знетямлено крутнувся і кинувся бігти. Але тої ж миті браток зупинив його грізним «конвойним» окриком:
— Ти куди?! Ану назад! Тобі, хлопче, не в той бік! А он туди — в ті двері! Іди! І не бійся! Дорога відкрита. Бери, що мав брати! Швидше! Давай-давай, ворушись! Бо скоро люди сюди прийдуть!
— Не поганяй, бо ще не запряг! — огризнувся Юрій. — Сам іди! А справді! Чого ти сам не йдеш і не береш? Що — тюрми боїшся? А мене, як під монастир, під статтю підводиш! Знайшов дурних!
— Чому я сам не йду? — синіючи від злості, спитав браток. — А тому, мій розумнику, що я — пла-чу! Тобі! Поняв? Так у багатих людей заведено — наймати на роботу таких, як ти! Наймитів! Щоб вони робили чорну роботу. От я й найняв тебе! Підрядив! Поняв разніцу? Чудово! Тоді виконуй: ти мені — «медальйон», я тобі — бабло!
— А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?
— Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це — по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже станеться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами — або купимо, або продамо, або втопимо в цьому болоті, як щенят. А ще краще — пришиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.
— Може й мене… пришиєш… після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!
— Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але — не бійся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що — заспокойся і йди — заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і — відробити! 500 тисяч єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу — йди! І звалюємо! А то мені це болото вже у вухах стоїть, а піп — у печінках… Зануда й покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві пристроївся! На його совісті — сотні заживо спалених, а він — у цій живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих з пуття збиває! Чаї попиває! — копнув чайничок копитом в дорогому мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь під лісом. — Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!
Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи… кулькою до верби прикнопити… Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп, згину!».
Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:
— Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в Києві, особняк — під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити, лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді… Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а… Ясно. Тата хочеш зцілити… Не переживай, прикладемо ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя, прикладемо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони — хай брикають собі при розумі і при пам’яті. Але — ти думаєш, це їм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом, щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож — вперед, бо… мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!