Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю — газовий балончик, прихоплений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви.
Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у льоху, або він… не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?
Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом… Але ікони Богородиці над царськими вратами не було… Де ж вона?! Хитрюга піп! Він здогадався і… Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні болота? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і дідьками!
У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді ніде не було. Братка — теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм…
Матюк кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати — геть! Геть! Чим скоріш — з цього треклятого болота! Від гріха подалі!
— Ти куди! Назад! А то прикокну! — пролунав над вухом Юрія знайомий єхидний смішок.
Юрій зупинився, вдав, що спеціально розігрує братка, нібито, щоб «набити» собі ціну. Тож повільно, лінькувато, не роззираючись за своїм мучителем, пішов назад до храму. Інтуїтивно відчував, що церква для нього зараз не лише пастка, а й порятунок… по-перше, від непроханих поплічників, цих кінчених рецидивістів, на яких живого місця від гріхів немає, інакше чого б цей дженджик пихатий, до зубів озброєний, так боявся за церковний поріг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це врахувати і взяти… на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим закінчиться ця авантюра…
Думав Юрій, не забуваючи, правда, і про мету цієї… «авантюри», яку, коли бути чесним, сам затіяв, та ще й кримінальних злочинців приплутав. І от… Ні, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церкві від бандитів? Так вони її підірвуть або спалять… Теж — не вихід. Що ж робити? Чекати в церкві, доки прийдуть люди? Так тоді перед ними прийдеться відповідати, де піп? Бо подумають, що убив! І як він, Юрко, доведе, що це не так?! Що не він втопив попа, а бандюки з «майбаха». А тим часом братки, що вміють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти, дурню, відповідай! Але… як тікати? В порожні?! Е ні… Він не може повернутися до батька без… Матері Божої… Не має права… Однак — де ж вона?
Знову забігав поглядом по темних стінах, прикрашених дешевими «фабричними» іконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну, невідомо ким намальовану, ради якої прийшов. І знову не знаходив. Але ж він Її бачив! Сам! Допіру! На власні очі! Чого ж Вона ховається? Чи хтось ховає? Він же ж не хоче Їй зла. Він зовсім іншого хотів… А тепер… Його змушують. Це не гріх, коли ти чиниш його з примусу! Так! Не гріх. І злочин заради порятунку людини — не злочин… Боже, де Вона?! Він тільки винесе Її, принесе до тата і… зразу ж побіжить в міліцію заявити, що Її вкрали. Бандюки в дорогої іномарці. Номер? Так, треба запам’ятати номер «тачки», і Її — знайдуть! Обов’язково! Зараз легко знаходять… Але, де ж Вона? Невже піп виніс!? А може тато марив нею?
І раптом Юрію здалося, ніби на нього хтось дивиться. Невже піп повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймні, на один гріх менше…
Озирнувся: нікого. Глянув на вівтар і… і побачив знайомі очі! Одні тільки очі на темній стіні над вівтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька! Мусить… Бо навіщо тоді уся ця віра у справедливого Бога, навіщо надія на Нього?! І на Неї, чудо творящу?!
Терзаючись цими гріховно-благородними розмислами, підійшов, вчепився в дерев’яну дошку, намагаючись відірвати її від стіни. Але — не зміг… Не піддавалася.
— Ну, ради Бога, — просив, намагаючись не дивитися в очі Богородиці. — Клянусь, я поверну Тебе назад. Він тільки доторкнеться до Тебе… Ти ж помогла мені, поможи і йому… Я прошу… Чуєш, я прошшшшу!
Уже шипів з лютим відчаєм, бо ікона, як на зло, не відривалася від стіни. Далі почав шарпати, але вона мов приросла до почорнілого від часу зрубу. Від напруження в голові помутилося. І він люто закричав, бризкаючи слиною в обличчя Богородиці: