— Великий начальник був… на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з… божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», — сказав. І з того дня я тут. А він — там…
— Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? — подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою — «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…
Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому — стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?
— Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто… що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? — з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.
ПРОРОЦТВО ВОЛХВА
— Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов… поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме — ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…
Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав, далі заговорив через силу:
— Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:
— Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишься, как твой друг Ходысь? Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется… Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»… Но надо успокоить, пока приедет милиция…
Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто — стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.
Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому — Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.
Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по… одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.
«Ну от і він, ще один спаситель людства!» — подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха — сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним… візитером… Але, здається, не знайомі…