Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:
— Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.
Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але — навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я — ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»
Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.
— Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто — посланець, посланий попередити вас… — притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.
— А! Посланець! — відітхнув з полегкістю Бунчужний. — І від кого? Від тих? — очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.
— Так! — не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». — Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: „Гординя незрілого розуму — погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше — вогонь вирветься з пекельного черева — на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ“».
— Н-да… дела… Тяжелый случай… — зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає… — Гаразд, щось будемо робити… Дякую за… попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.
— Не блазнюйте! — раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. — Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!
— Відпустіть руку! — теж пошепки наказав Бунчужний. — А то покличу охорону.
— Вибачте… і не бійтеся, я прийшов з миром… — знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.
І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити — хто?
— Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито… як ви сказали, експеримент?
— А хіба я казав про… експеримент? — м’яко заперечив чоловік. — Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор… Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю… — чоловік перейшов на зловісний шепіт, — так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це — у ваших можливостях.
— Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом… Мене цікавить: хто вас послав?!
— Я ж сказав: Мати Божа!
— Отак просто прийшла до вас і… вибачайте, послала?..
— Як би це вам пояснити… — замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.
— Та вже якось… поясніть мені, темному… і недосконалому, — зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.
— Та не в тому річ… А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас… ікона Пресвятої Богородиці. Давня… Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала… тобто, замироточила… кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос…
— А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства — директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він — як істинний демократ-реформатор — повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!