— ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.
«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», — подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:
— А мій, значся, готовий!
— Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього — ще й мужня людина…
— Гаразд, — подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, — Тоді чому… ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й… якби це сказати, не образивши вас… людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?
— Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви… припускаєте — Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже — ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати — цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?
— Резонно! — усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому… божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців, зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:
— Дуже слушно… як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері… Гаразд! Припустимо, що ви — достукались… Тоді конкретніше — що маю робити?
— Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!
— Я?!! — правдиво обурився Бунчужний. — Та я нічого вам не називав!
— Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, — посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити зловісну постать головного «злочинця сього світу» і — щиро розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.
— Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені — пора.
— Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.
— Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, — намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і… несподівано для самого себе сердито порадив:
— А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», — і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим посланником», підколов:
— Що? Чортів із пекла викликаєш?
— Их самых, — з неприхованою погрозою парирував Дятлов. — А вот и они!
Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.
— Зачем же ты его так?! Сразу — в каталажку? — обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. — Он же… просто немного того… не в себе.