— Що таке?! Що сталося?! — зіпала побілілими вустами. — Мама?!! Щось з мамою?!
— Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!
— А-а… А я думала — щось із мамою… — дружина позіхнула, заспокоїла:
— Та не нервуй так… Що це — з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?
Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона — сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!
— Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, — кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, — заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там — Армагеддон…
— Гаразд, заспокойся, — підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше — коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.
— Але якби там справді був… цей твій… — як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Армагеддон», — то мені б уже давно подзвонили.
І демонстративно спокійно пішла додивлятися свої райдужні сни.
Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною… тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись — «Армагеддон», слово — «ідеологія», а може, «партія»…
— Як ми вірили тим… тому… — буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.
Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько-вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох… Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав…
Вогонь сорому згас, стало холодно… Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод… Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу — в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак — зводили самі собі… саркофаг…
Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки починаються усі її ріки — наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, — було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, — безпечне і вигідне? Кому — вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».
— Щось трапилось? Вам погано? — стривожився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.
— Ні-ні! Нічого не сталося… Просто згадалася… Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня… Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це… не жарт, і не розіграш… Дятлов не вмів жартувати… В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як божевільний. Насторожило безлюддя на території. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку — метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Беззвучно під’їжджали пожежні машини, беззвучно віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, солдати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригнати на місце аварії, беззвучно згрібали руками розкидані вибухом уламки залізобетону й арматури… І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…