Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе…
Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…
І день настав — і перший, і другий, і третій і шостий, але як один — схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом — «секретно»…
— Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні найбільше шокувало? — ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. — А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна… Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи…
Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським працівникам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілковиту безпеку оскаженілого «мирного атома».
Безумці… Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили… Винних не знайшлось…
— Але ви не відповіли на моє запитання… — нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.
— Ах так… звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?
— Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?
— Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму… Не знаю про інопланетян… Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бундючного фізика-атомника Георгія Бунчужного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше… інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів… Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас…
І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.
ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ
Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.
… Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки — пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос: