Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не потупилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого священичого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і… «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихованої радянським режимом, був інший погляд, у прямому і в переносному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…
Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного — Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю — майже синівського — як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорнобильської трагедії стати батьками: Таня — зайнята партійною роботою, а він — кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.
Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарнотратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так… Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духовних деформацій!
Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І — тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:
«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».
Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку — багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:
— А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?
Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.
— Це мій найменшенький… — видавила з себе. — Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.
Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами…
І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало… інопланетянина… чи то пак — тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–80-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім — «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».
«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, — думав тоді з досадою. — От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні „недоработки“ та головотяпство!».
Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі… хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліптичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі… Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, — і живі, і мертві…