І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі — блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою… У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави…
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі отець Георгій зіщулився — з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:
— До церкви! Усі — до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!.. За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив… дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина… (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І… просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
— До церкви! Усі — до церкви!
І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди — рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:
— Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
— Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! — прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. — А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:
— О-о-ой!.. Бо-о-оже… О-о-ой, лю-ю-юди… Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой… спаса-а-айте!
І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.
Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею — й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і… І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.