— Дякувати Богу, я не розбещена багатством, якщо багатство таке робить з дівчиною, — пожартувала Юніс. — Але наскільки розбещена Порша?
— Жахливо.
Юніс прибрала чайний посуд і повернулася до роботи.
Бомбардир досі непокоївся про те враження, яке справила на Юніс істерика Порші.
— Сподіваюся, ти не шкодуєш про те, що працюєш тут?
— Я, мабуть, справді здуріла в цій божевільні, — процитувала дівчина точно голосом Джека Ніколсона.
Бомбардир полегшено засміявся, піднімаючи загублений аркуш паперу з підлоги і скрутивши з нього м’ячика. Юніс звелася на ноги, піднявши руки в повітря:
— Мені, Бомбардире, давай мені, я відкрита!
Юніс і Бомбардир уже втретє цього тижня дивилися «Пролітаючи над гніздом зозулі». Вони проводили так багато часу разом на роботі й поза роботою, що Бомбардир не уявляв свого життя без неї. Фільм надзвичайно їх уразив, а прикінцева сцена розчулила до сліз. Юніс знала сценарій майже напам’ять:
— Тож ти не збираєшся звільнятися й залишати мене з моєю божевільною сестрою?
В очах Бомбардира забриніли сльози, коли у відповідь Юніс процитувала останню репліку цього фільму.
— Я не піду без тебе, Бомбардире, я не залишу тебе таким… Ти підеш зі мною, — вона підморгнула. — А тепер поговорімо про підвищення моєї зарплатні…
Розділ 14
Дівчина дивилась, як маленький яскраво-червоний жук із чорними цятками повзе по тильній стороні її руки до мізинця.
Сонечко розпустило крильця.
— Це неправда, — дівчина говорила повільно, немов читала вірш і ввесь час намагалася пригадати, що буде далі. — Просто пісенька така.
Зрештою сонечко все-таки полетіло геть. Було спекотно, вересень. Дівчина сиділа на дерев’яній лавці, теліпаючи ногами. Із цього місця гарно видно Падую. Вона бачила, як блискучі чорні машини під’їхали до будинку. Перша машина мала великі вікна збоку, і дівчина розгледіла всередині труну, віко якої вкривали квіти. Засмучена леді й літній чоловік, але не той, що жив тут, вийшли з будинку. Дівчина не знала чоловіка, а ось леді вона бачила багато разів іще до того, як та стала сумна.
Чоловік у чорному циліндрі посадив їх у другу машину. Потім він підійшов до першої машини з труною, і процесія рушила. Чоловік спирався на палицю, хоч і не кульгав. Однак ходив дуже повільно, тож, мабуть, мав хворі ноги. Дівчина гадала, хто там, у труні. Міркувати їй вдавалося дуже повільно, а от відчувати набагато швидше. Вона могла почуватися щасливою, сумною, сердитою чи захопленою за одну мить. Іще вона могла відчувати інші речі, які складніше пояснити. Проте міркування тривали довше. Думки треба вишикувати правильно й уважно розглянути, щоб мозок міг думати. Зрештою дівчина вирішила, що в труні той чоловік, який жив у будинку. Це видалося їй дуже сумним. Той чоловік завжди привітно розмовляв з нею. Не усі були такі добрі. Минуло багато часу (дівчина мала гарний годинник, але ще не навчилася визначати, котра година, щоб задовольнити містера Вульфа), сумна леді повернулася додому. Дівчина почухала те місце на руці, якому ще було лоскітно від лапок сонечка. Тепер, коли той чоловік мертвий, сумній леді потрібен новий друг.
Лора зачинила вхідні двері за собою і скинула чорні туфлі-човники. Холодні кахлі підлоги в передпокої остудили ноги, що немилосердно пекли. Знову спокій цього будинку огорнув і розрадив її. Лора подалася на кухню й налила собі склянку вина з холодильника. Її холодильник. Її кухня. Її будинок. Вона ще досі не могла в це повірити. Наступного дня після того, як помер Ентоні, Лора зателефонувала його адвокату, сподіваючись, що той знає, з ким необхідно зв’язатися, — якогось загадкового кузена, про котрого вона ніколи не чула, чи інших далеких і невідомих родичів її покійного друга. Адвокат відповів так, наче очікував її дзвінка. Він повідомив їй: Ентоні попрохав одразу після його смерті проінформувати Лору, що вона є його єдиною спадкоємицею, усе, що він мав, відтепер її. Заповіт і лист для неї будуть вручені після похорону. Та перш за все Ентоні хотів, щоб вона знала: не треба хвилюватися, Падуя стане її домом, ніхто не забере в неї цей будинок. Такий вияв нечуваної доброти зробив його смерть іще більшим горем для неї. Лора була вже не годна підтримувати телефонну розмову, її душили сльози. Але не лише печаль тепер переповнювала її душу, а й полегшення за свою долю, приправлене почуттям вини, що вона може думати про себе в таку годину.