— Я думаю, це безпечна книга. Написано гарно, як завжди, але зміст дещо загубився в його звичайних крайнощах. Ентоні трохи переборщив з «вони жили довго і щасливо», як на мене. Здається, він писав щасливі закінчення для своїх героїв, щоб вимолити бодай трохи щастя й для себе.
— Проте щастя він так і не мав.
Лора тужливо усміхнулася:
— До цього часу.
— Дай Боже. Це тому він припинив писати?
Лора похитала головою:
— Ні, тепер я знаю, Ентоні написав іще кілька збірників історій на підставі речей, які знаходив. Спершу оптимістичні казочки, близькі по духу й комерційно вигідні. Видавець, отой самий специфічний Брюс, був від них у захваті, чи, точніше, від тих грошей, які вони приносили. Та з часом історії ставали все похмуріші, характери все більш двоїсті, герої раптом почали виявляти свої ганджі. Щасливі фінали все частіше давали привід до нерозгаданих загадок і питань без відповідей. Усе це сталося ще до того, як я почала працювати в Ентоні, але коли мені нарешті випала нагода їх прочитати, я подумала, що вони радше схожі на його раніші твори, які вимагали від читача і розвиненої уяви, і глибокої освіченості. Ентоні говорив, що Брюс лютував. Він, виявляється, хотів лише ще більше «симпатичних» оповідок, літературного сиропу. А Ентоні давав йому абсент. Зрештою Брюс відмовився публікувати ті новели, та й по всьому.
— А Ентоні не шукав іншого видавця?
— Не знаю. Коли я почала в нього працювати, здавалося, він більше пише для себе, ніж для когось іншого. Впродовж останніх років він нічого не давав мені друкувати, крім випадкових листів.
Лора взяла книжку зі столу і ніжно погладила її обкладинку. Вона сумувала за своїм старим другом.
— Може, нам назвати вебсайт — «Бюро знахідок»?
Вебсайт — це план Фредді. Спершу Лора вагалася.
Стільки років Ентоні уникав вторгнення новітніх технологій у своє спокійне обійстя. І відкрити двері чудовиську під назвою Інтернет і всім його гобліноподібним супутникам після його смерті здавалося їй зрадою. Утім, Фредді переконав її.
— Єдине, що Ентоні попросив тебе не змінювати, це трояндовий сад. Він залишив будинок тобі, бо знав, що ти зробиш усе правильно. Це тепер твоя домівка, а значить, ти не мусиш чіплятися за його звички. Крім того, Ентоні довірив тобі використовувати будь-який спосіб для того, щоб повернути ці речі тим людям, котрі їх загубили.
Вебсайт мав стати гігантською скарбницею загублених речей, де люди зможуть переглядати речі, що їх знайшов Ентоні, і впізнавати ті, які колись належали їм. Вони ще працювали над деталями, включно з назвою.
— «Бюро знахідок» — надто нудно. — Саншайн, шукаючи печиво, забрела на кухню по дорозі з кабінету. — Мені зробити чашечку чаю?
Фредді потер руки, перебільшуючи своє захоплення цією ідеєю.
— Я вже думав, ти не запитаєш. Я сухий, як мартіні Джеймса Бонда.
Саншайн наповнила чайник і обережно поставила його на камін.
— Як може вологий напій бути сухим?
— Гарне запитання, дитинко, — сказав Фредді, очевидно, думаючи про себе: «Чорт мене забери, якщо я знаю на нього відповідь».
Лора врятувала його:
— А як вам «Королівство загублених речей»?
Саншайн наморщила носа:
— Святий Ентоні не просто збирав загублені речі. Він доглядав їх, охороняв. Він був, а ти, Лоро, зараз є Хранителем Забутих Речей. Нам треба назвати сайт «Хранитель забутих речей».
— Прекрасна ідея! — вигукнув Фредді.
— Так, а де печиво? — запитала Саншайн.
Лора повернулася від перукаря, перше ніж Фредді пішов з Падуї.
— Ти виглядаєш якось інакше, — зазначив Фредді майже осудливо. — Новий джемпер абощо?
Лорі після такої репліки закортіло пожбурити в нього чимось важким. Її джемперу вже кілька років, і численні потертості якнайкраще доводили його похилий вік. Але вона щойно витратила дві години часу і сімдесят фунтів, щоб підстригтися й пофарбуватися в колір, який її стиліст Еліза описала, як колір «темної міді».
Коли Лора вийшла з салону і, немов молодий гарячий кінь, труснула каштановою гривою, вона почувалася на мільйон доларів. А тепер через Фредді їй здалося, що вона викинула гроші на вітер.
— Узагалі-то я зробила собі зачіску, — просичала Лора крізь зціплені зуби.
— О, так. Точно, тепер бачу, — неуважно відповів він, шукаючи в рюкзаку ключі від машини. Нарешті знайшовши їх, Фредді усміхнувся їй і рушив до дверей.
— Я уже закінчив. Побачимося завтра.
Двері за ним зачинились, а Лора злісно штовхнула вішак для бамбукових парасольок, розсипавши увесь його вміст на підлогу. Збираючи розкидані парасольки та ціпки для прогулянок, вона переконувала себе, що її нова зачіска не має до Фредді жодного стосунку, тож те, що він її не помітив, не так важливо.