Лора слабко всміхнулася, але тільки-но її настрій почав покращуватися, як згадка кинула її в холодний піт.
— Дідько! — Вона впала в крісло, знову затуливши обличчя руками.
Сара поставила свою чашку чаю на стіл, щоб вислухати наступну порцію зізнань.
— Фредді! — застогнала Лора. — Він бачив мене цього ранку.
— То й що?
— Він знайшов мене сьогодні вранці, обличчям у подушці, з похмілля, голу-голісіньку, з розмазаною косметикою, в оточенні порожніх пляшок і двох келихів. Двох, Capo! Він подумає, що Ґрегем таки зайшов «на каву»!
— Ну от, будь ласка, навіть переконливі докази можуть бути хибними. Та в будь-якому разі, чи не все одно, що подумає Фредді?
— Він подумає, що я п’яна шльондра!
Сара усміхнулась і лагідно, наче до малої дитини, мовила до Лори:
— Якщо для тебе це так важливо, розкажи йому, що сталося насправді.
Лора понуро зітхнула:
— Якщо я розповім, то він подумає, що я стара висушена вобла.
— Правильно! — Сара поклала долоні на стіл. — Досить уже стогнати. Іди нагору, сушена вобло, і дай собі лад. Ти витягла мене з роботи, щоб я послухала твої нікчемні й виснажливі скарги, а тепер, щонайменше, запроси на обід. Я не хочу сандвічів, тільки нормальної гарячої їжі. І пудинг!
Сара погладила Лору по голові, провівши її з кухні. Майже тієї самої миті з саду ввійшов Фредді.
Сара підвелася й простягла йому руку з найприємнішою усмішкою:
— Привіт іще раз. Боюсь, я не відрекомендувалася. Сара Трувей, давня подруга Лори.
Фредді потис руку, але в очі дивитися не забажав, відвернувшись до чайника і раковини.
— Фредді. Я якраз хочу зробити собі кави. Ви не бажаєте?
— Ні, дякую. Ми з Лорою саме йдемо обідати.
Мовчання Сари і збентеження Фредді перервав свист чайника. Дивлячись куди завгодно, тільки не на Сару, Фредді помітив сукню Лори в смітті. Він дістав її і розгладив.
— Гмм. Гарна сукня.
— Так. Мабуть, Лора виглядала в ній фантастично.
Фредді зосереджено розглядав бруд на своїх черевиках:
— Не знаю, не бачив.
Почулися кроки Лори, що спускалася сходами, Сара підвелася.
— Я знаю, що це не моя справа, але хтось має щось сказати, навіть якщо це й не той, хто мав би. Учора вночі сталося зовсім не те, про що ти думаєш.
Вона обернулася, щоб вийти з кухні, і додала через плече:
— Якщо раптом тобі цікаво.
— Мені що до того, — похмуро пробурчав Фредді, наливаючи окріп у свою кружку.
«Бреше, як дише», — подумала Сара.
У «Зниклому Місяці» юрмилося повно народу, якраз тривали поминки дев’яностадворічного колишнього тренера з боксу і торговця кіньми Едді «Недді» О’Регана. Жалібники з ентузіазмом виголошували тости за померлого, й атмосфера здалася бадьорою, бучливою й сентиментальною. Лора і Сара заледве протислися до однієї з кабінок і замовили картоплю з ковбасою по-французькому, келих червоного вина для Сари і дієтичну колу для Лори. Подругам не випадало нагоди поговорити після смерті Ентоні, бо Сара працювала над важливою справою, котра щойно слухалася в суді.
— Ти виграла? — запитала Лора.
— Аякже! — відповіла Сара, порпаючись виделкою у тому, що нагадувало ковбасу й тушковану квасолю. — Але це не важливо. Розкажи мені про себе.
Лора розповіла. Про заповіт Ентоні та про лист, про кабінет, у якому повно загублених речей, про те, як вона іноді ховається від Саншайн, про місцеві плітки. І про Фелісіті.
— З одного боку, все чудово. Будинок дуже гарний, але величезна купа загублених речей — це вже інша справа. Як же мені їх повернути? Божевілля якесь. Я не знаю, що робити з Саншайн, немає гарантії, що сайт запрацює, і, на думку місцевих жителів, я жадібна й підступна шльондра. Я мешкатиму в будинку з мишами, павутиною і купою чужих речей, поки мені не виповниться сто чотири, а коли я помру, минуть місяці перед тим, як хтось це помітить і зламає двері. До того часу моє тіло зітліє на канапі.
— Уже не вперше, — відповіла Сара, підморгнувши. Вона поклала ніж і виделку, відсунула свою тарілку.
— Лоро, моя люба, дотепна, розумна, але така чудна Лоро. Тобі залишили прекрасний будинок зі скарбами та привабливим садівником на додачу. Ентоні любив тебе, як рідну дитину, і довірився тобі в усьому. І замість того, щоб ворушитися, хапати свою удачу за горло, ти сидиш тут, жаліючись на життя. Ентоні вірив у тебе, я вірю в тебе. Це не від Саншайн ти ховаєшся, ти ховаєшся від життя. Настав час перестати ховатись і дати життю добрячого копняка під зад. А хто там що скаже — пішло воно в дупу!