— Звісно, присягаюся своїм серцем, ми збираємося його залишити! Він загубився, а ти його знайшов. Саме це ми й робимо — доглядаємо все загублене! — промовила вона, підвівши руки, щоб підкреслити важливість своїх слів. Трохи часу пішло на те, щоб думка наздогнала її почуття, але коли це сталося, Саншайн упевнено додала: — Але назад ми його не повернемо.
Вона з надією поглянула на Фредді й Лору, шукаючи підтримки.
Фредді підморгнув їй і усміхнувся:
— Не хвилюйся, Саншайн, не думаю, що хтось хоче забрати його назад, — і додав, немов згадавши про своє місце в цьому будинку: — Проте хай Лора вирішує.
Лора глянула на згорток ковдри, що досі грівся біля вогню. Цей пес іще не знав, що тільки-но він переступив поріг цього будинку, як опинився в безпеці. Від тієї миті він став її собакою.
— Треба якось його назвати, — сказала вона.
Саншайн миттю зреагувала:
— Його ім’я Морква.
— Справді? — запитав Фредді. — Чому б це?
— Тому що машина збила його вночі, коли він не міг її побачити.
— І?.. — поцікавився Фредді, досі не второпавши, до чого тут морква.
— Морква допомагає бачити в темряві.
Щоб усі зрозуміли, Саншайн пояснювала причину повільно, немов англійський турист за кордоном.
Після любенької чашечки чаю, яку Саншайн змусила Лору зробити, поки сама охороняла Моркву, Фредді вийшов працювати в саду, а Лора і Саншайн повернулися до «Хранителя забутих речей». Лора розпочала титанічну працю з внесення деталей щодо усіх загублених речей у базу даних сайту. Саншайн вибирала річ із полиць чи шухляди. Лора вносила деталі стосовно цього об’єкта, потім його відзначали наліпкою у формі золотавої зірки. Ці наліпки вони придбали на пошті, усього десять пакетів по п’ятдесят наліпок у кожному, але після того, як розпочалася робота з маркування, Лора гадала, що їм потрібно стільки ж. Саншайн акуратно розкладала вже опрацьовані речі на столі: два пінцети, мініатюрна гральна карта (король треф) і пластиковий іграшковий солдатик. У її руці залишився браслет дружби.
Хлоя відчула, як її рот наповнюється слиною перед першою хвилею блювоти. Вона зігнулася навпіл, намагаючись не забризкати свої нові черевики. Бетонні стіни пішохідного переходу відлунювали звуки її сорому і приниження.
Усі любили містера Мітчелла. Він був найкрутіший учитель у школі. «Хлопці хотіли бути ним, а дівчата з ним», — скандувала її подруга Клер тільки вчора, коли він проходив коридором. Хлоя не хотіла. Уже ні. Радше вона бажала бути будь-де будь з ким, лише не з містером Мітчеллом. Містер Мітчелл («Називай мене Міч — я не скажу, якщо ти не скажеш») навчав музики, і спершу вона, як зачарована, танцювала під його дудку. У нього був безцінний дар здаватися щирим. Укупі з вродливим обличчям і чарівними манерами, привабливість містера Мітчелла видавалася непоборною. Хлоя благала свою матір про приватні уроки співу, які, вона знала, давав містер Мітчелл. У себе вдома. Мати здивувалася. Її дочка була тихенькою дівчинкою, що радше загубиться в хорі, аніж стане центром загальної уваги. Хлоя — «хороша дівчинка». «Мила дівчинка». Кошти для приватних уроків знайти складно, але можна, якщо постаратися. Мати вирішила: воно того варте, якщо дасть Хлої більше впевненості у своїх силах. А містер Мітчелл — такий чудовий учитель. Здається, він справді дбає про своїх учнів, не так, як деякі зі школи — просто відпрацьовують свої години, беруть гроші й утікають.
Спершу це захоплювало. Він став трохи довше затримувати на ній погляд у класі, усміхався тільки їй. Хлоя знала — вона для нього особлива. Йдучи на перше приватне заняття, дівчина дуже нервувалася. Заходячи до його будинку, вона нафарбувала губи блиском «Пристрасні вуста», рожевим і сяйливим. А потім вона стерла його знову. Протягом третього уроку він посадив її біля себе за фортепіано. Його рука на її стегні була такою збудливою і захопливою. Але це неправильно. Як зрізати дорогу вночі через темну алею. Ти знаєш, що не треба цього робити, це небезпечно, але, можливо, цього разу все обійдеться. Наступного разу він став біля неї і поклав руку їй на груди, лагідно, пестливо. Сказав, що хоче перевірити, чи правильно вона дихає. Дитячі романтичні фантазії змела огидна реальність його рук, що настирливо нишпорили її тілом, і гаряче уривчасте дихання їй у вухо. Та чому вона повернулася туди? Навіть після цього вона й далі ходила до містера Мітчелла. Бо як же Хлої відмовитися? Що сказати матері? Вона хотіла цього так само сильно, як і він. Він утовкмачив це Хлої, ця напівістина пов'язувала її. Так, спершу хотіла, чи ні?