Фредді розлігся на стільці, вельми вдоволений своїм здогадом. Лора зітхнула і понуро мовила:
— Тож, на твою думку, після того, як Ентоні помер, Терезі стало тільки гірше, бо раніше вона принаймні знала, де він є? Це просто чудово! Вони можуть шукати одне одного протягом років. Та довіку, чорт забирай!
Фредді підійшов до неї і лагідно обійняв за плечі.
— Бідолашна Тереза. Думаю, ти маєш віднести платівку назад на веранду.
Він поцілував Лору в голову і пішов працювати в саду. Раптом Лора відчула себе винною. Усе це, напевно, дурниці. Та якщо лишень уявити, що ні? У неї тепер є Фредді, а раптом після років очікування в Терези досі немає Ентоні?
— Бідолашна Тереза!
Лора встала і попрямувала до кабінету. Вона дістала платівку з шухляди і перенесла її назад на веранду до грамофона. Взявши фотографію Терези до рук, вона довго дивилася на жінку, тепер таку далеку і невиразну під розколотим склом. Лора помітила на картинці особистість, можливо, вперше за цей час. Фредді вважав, що вони схожі, але Лора побачила відмінність. Вона вже прожила на п’ятнадцять років довше за Терезу, але ніхто не зміг би заперечити, що Тереза прожила своє коротке життя динамічніше і яскравіше, ніж Лора колись зможе. Яка іронія.
Лора ніжно погладила пальцями обличчя під потрісканим склом. Що там говорила Сара? «Час перестати ховатись і дати життю копняка під зад».
— Я тобі допоможу, — пообіцяла Лора Терезі.
Потім вона взяла платівку і поставила її на програвач:
— Граймо чесно, — сказала вона вголос, — я намагаюся тобі допомогти.
Розділ 35
Юніс
1994
Юніс ніколи не забуде аромат нагрітих сонцем троянд, що запливав у відчинене вікно, коли вони з Бомбардиром і Ґрейс дивились, як помирає Ґодфрі. Він уже майже помер. Дихання стало дуже слабке, ледь помітне, зрідка смикалося старе тіло. Страх, гнів та облуда, які затьмарювали його розум останні роки, зрештою відпустили цього чоловіка. Ґрейс і Бомбардир могли нарешті взяти за руку свого любого чоловіка й батька, Бейбі Джейн тулилася до Ґодфрі, її голова спочивала на його грудях. Вони вже давно перестали говорити, щоб заповнити незручну паузу між помиранням і самою смертю. Зараз медсестра обережно постукає у двері, занесе їм чай і своє мовчазне співчуття: цю сцену вона спостерігала вже багато разів.
Юніс підвелась і підійшла до вікна. Надворі звичайний день. Люди гуляють або дрімають у саду, якісь діти ганяються одне за одним по газону й верещать від захоплення. Десь, високо в деревах, стрекотить дрізд. Сьогодні гарний день, подумала вона. Як добре померти такого прекрасного англійського літнього вечора. Здається, Ґрейс була такої самої думки. Вона відкинулася назад у своєму кріслі й покірно зітхнула. Усе ще тримаючи Ґодфрі за руку, Ґрейс звелася на ноги, розминаючи сугорби, що затекли від тривалого сидіння. Вона поцілувала свого чоловіка у вуста, тендітною, але твердою рукою відкинула волосся з його чола.
— Уже час, кохання моє. Тобі вже час іти.
Ґодфрі дихав, але чимраз рідше. Повіки здригнулись, а його натруджені груди здійнялися в останньому подиху. Він помер. Ніхто не поворухнувся, крім Бейбі Джейн. Маленький собака турботливо обнюхав обличчя Ґодфрі. Нарешті, переконавшись, що її друг помер, Бейбі Джейн зістрибнула з ліжка, ретельно обтрусилась і благально глянула на Бомбардира. «А тепер мені справді треба попісяти», — говорив її погляд.
Годину по тому вони сиділи у приміщенні, що називалося «кімната для родичів», і пили чай. Кімната для родичів — те місце, де персонал «Фоллі Енд» обережно готував людей до необхідності попрощатися з померлими. Стіни кольору зів’ялих первоцвітів, муслінові штори, що притлумлювали світло й відгороджували кімнату від чужих очей, плюшеві дивани, свіжі квіти і коробки серветок — усе в цій кімнаті мало на меті пом’якшити гостроту недавнього горя.
Ґрейс трохи поплакала й спромоглася заговорити. Вона втратила своє подружжя вже давно, але тужити могла дозволити собі лише зараз. Обличчя Бомбардира зблідло, але він тримався, час від часу змахуючи скупі сльози, що котилися з його очей. Перед тим як вони покинули кімнату Ґодфрі, Бомбардир востаннє поцілував батька. Потім зняв весільну обручку з його пальця. Уперше відтоді, як Ґрейс надягла її чоловікові майже вік тому. Золото подряпалося й зносилося, а деформована від тривалого вжитку обручка свідчила про довгий і міцний шлюб, де про любов зрідка говорять, але виявляють її щодня. Бомбардир передав обручку матері, котра, не промовивши ні слова, одягла її на середній палець. Потім він зателефонував Порші.